8 глава. Тінь довіри

Містік сиділа на даху хижі, її гострі кігті цвірінькали по дерев’яній поверхні, вирізаючи дрібні позначки — таємний код, зрозумілий лише їй та Нейту. Її жовті очі, звужені у щілини, слідкували за Лукою, який біля межі захисного кола розвішував пучки висушеної м’яти, перев’язані червоними нитками. Аромат трав змішувався з запахом соснової смоли, створюючи густу, майже домашню атмосферу.  

— Навіщо ти це робиш? — не витримала вона, злітаючи вниз з грацією кішки. Її чорний плащ розвіявся, відкриваючи блискучі клинки, приховані під ним. — Хіба гільдія боїться ароматних трав?  

Він не зупинився, його пальці швидко зав’язували вузол на останньому пучку:  

— Це не для них. Для менших істот, що йдуть за їхніми слідами. Сліпі кроти-шпигуни, павуки-вушка… Вони передають інформацію через підземні мережі.  

— І ти раптом став захисником лісу? — її голос дзвенів іронією, але в ньому промайнула цікавість.

Лука різко обернувся, і в його очах блиснуло щось, схоже на відблиски болю:  

— Я намагаюся. Чи цього недостатньо?  

Містік замовкла. Її вуха нервово підвелися, а хвіст, зазвичай спокійний, здригнувся. Вона не могла заперечити: м’ята дійсно відлякувала дрібних істот — на землі біля його ніг вже повзали дві сліпі кротини, що поспіхом ховалися у нору.  

Вечірні вогні хижі затишно тріскотіли, кидаючи танцюючі тіні на стіни, прикрашені сушеними травами. Міра розкладала на грубому дубовому столі мапу стародавніх рун, виконану на шкурі лісового оленя. Нейт стояв позаду, його дихання торкалося її шиї, коли він пояснював:  

— Ця руна — щит. Вона потребує твоєї крові, щоб ожити. Дивись: тут, де лінії перетинаються, — це місце сили.  

— Моєї крові? — Міра здригнулася, але не відсунулася.  

— Лише краплю, — він взяв її руку, обережно проколов шкіру кінчиком кинджала з рукояткою з рогу. Кров, густа й темна, впала на пергамент. Руна спалахнула золотим, і в повітрі задзвенів тонкий звук, наче хтось доторкнувся до кришталевої струни. — Бачиш? Ліс приймає твій дар.  

Вона відчула, як його пальці стиснули її долоню на мить довше, ніж потрібно. Їхні погляди зустрілися, і в цю мить здавалося, що час зупинився. Лука, який заніс дрова, різко поставив їх на підлогу. Звук розірвав тишу, і Міра відвела руку, прикриваючи прокол платком із вишитими ліліями.

На місці, де під час битви завмерла енергія джерела, проросло дерево зі сріблястою корою. Його гілки вигиналися в химерних спіралях, немов застиглі хвилі, а листя, тонке, як папір, шепотіло словами, які могли зрозуміти лише ті, хто вмів слухати. На самому вершечку дерева, у складках коренистого стовбура, блищав кристал — цілий, недоторканий, його блакитне сяйво переливалося, наче жива вода.  

— Воно… говорить, — Міра торкнулася стовбура, і в її розумі промайнули образи: ліс століття тому, його захисники у довгих плащах з зірками на плечах, ритуали під місяцем, де вогонь зливався з водою. Вона відчула, як кристал пульсує у відповідь, наче серце, що передає знання через коріння.  

— Він пам’ятає все, — Нейт поклав руку на її плече, його дотик був твердим, але теплим. — І тепер пам’ятає тебе також.  

Лука спостерігав здалеку, тримаючи в руці камінь із символом свого роду — перекрученим деревом, оповитим шипами. Він кинув його під коріння сріблястого дерева, але раптом кристал спалахнув. Промінь світла обгорнув камінь, і той розсипався в пил, наче його ніколи не існувало.  

— Навіть ліс відкидає моє минуле, — пробурмотів він, і його голос злився з шелестом листя.  

Міра почула. І хоча її серце стиснулося, вона не обернулася. Замість цього вона відірвала пелюстку від квітки, що росла біля її ніг, і поклала її на корінь дерева. Пелюстка засяяла, перетворившись на блакитну іскру, яка зникла в глибині ґрунту, немов подарунок для самого лісу. 

Нічне патрулювання. 

Містік і Нейт йшли вздовж річки, де вода тепер несла у собі блискучі частки магії, схожі на зоряний пил. Вони світилися, зливаючись із відображенням місяця.  

— Вони готуються, — сказала вона, показуючи на сліди — чорні плями на камінні, що диміли, наче їх обпалили вогнем. — Гільдія вивчає наші слабкі місця.  

— Але ліс тепер сильніший, — відповів Нейт, торкаючись меча, який відгукнувся блакитним спалахом. — І вона теж.  

Вони зупинилися, коли побачили Міру біля джерела. Вона стояла по коліна у воді, її руки світилися золотим, а навколо кружляли світлячки, утворюючи живий вінець. Її волосся, розпущене по плечах, здавалося, вбирало світло місяця, перетворюючись на сріблясті промені.  

— Вона навчається не лише брати, а й віддавати, — прошепотів Нейт, і в його голосі пролунала гордість, змішана з тривогою.  

Містік мовчала. Навіть її холодний розум мусів визнати: Міра ставала чимось більшим за відьму чи захисницю. Вона ставала душею лісу — його живим серцем, що пульсувало в ритмі зірок.  

Ранок приніс новий знак — біля воріт хижі лежала мертва ворона з перев’язаним дзьобом. На лапці — чорна стрічка з вишитим півмісяцем, що світився тьмяним червоним.  

— Попередження, — прошипіла Містік, обертаючи стрічку в руках. Її кігті злегка здригнулися. — Вони знають про дерево.  

— Час збиратися, — сказав Нейт, але Міра зупинила його, ніжно поклавши руку йому на зап’ястя. Її дотик був м’яким, але рішучим:

— Ні. Час рости.  

Вона підійшла до сріблястого дерева і торкнулася його. Коріння здригнулося, і з землі виросли шипи, огорнувши хижу. Для захисту, та нагадування: ліс більше не жертва. Шипи були прозорими, наче з криги, а всередині їх блищали золоті прожилки.  

Лука спостерігав з тіні, його рука мимоволі торкнулася шраму на грудях — сліду від ритуалу, що колись зв’язав його з гільдією. Тепер він був просто болючим спогадом, як загоєна рана, що ніколи не перестає нагадувати.  

— Ти можеш піти, якщо хочеш, — почув він голос Міри. Вона стояла позаду, її очі були сповнені сумішшю співчуття та обережності. Сонячне світло пробивалося крізь листя, огортаючи її у золотистий ореол.