7 глава. Випробування вогнем

Сонце щойно почало ховатися за горизонт, коли ліс занурився в напівтемряву, наповнену тривожним спокоєм. Міра стояла на галявині, долоні відкриті до неба, а в них — невелике полум’я, яке вона навчилася керувати. Воно танцювало, немов жива істота, відбиваючи золотисті відблиски в її рішучих очах.  

— Ти вчишся швидко, — промовив Нейт, спостерігаючи з тіні дерева. — Але це лише початок.  

Міра кивнула, не відводячи погляду від вогню. Вона відчувала, як енергія лісу тече крізь неї, наче коріння, що об’єднує всі життя навколо. Раптом полум’я здригнулося, і в повітрі пролунав низький гуркіт. Здалеку, з боку річки, донісся виразний тріск гілок.  

— Щось не так, — прошепотіла Містік, з’явившись зненацька. Її вуха напружено підвелися, а кинджал уже був у руці.  

Нейт вихопив меч, його погляд став гострим. Лука, що сидів на камені біля хижі, повільно підвівся. Його обличчя залишалося непомітним, але пальці непомітно стисли амулет, захований під сорочкою.  

— Вони тут, — сказала Міра, гасячи полум’я. В її голосі не було страху, лише холодна рішучість.  

З гущавини виринули постаті в чорних плащах. Їхні обличчя приховували маски, а в руках блищали клинки. На чолі групи йшла жінка з коротким мечем — та сама, що зустрічалася з Містік біля Скелі Душ.  

— Чарівна іскорка, — насмішливо промовила вона, вказуючи на Міру. — Ти думала, ліс захистить тебе? Він сам потребує допомоги.  

Містік кинулася вперед, її кинджал зіткнувся з мечем супротивниці. Нейт, рухаючись зі швидкістю тіні, вступив у бій з двома найманцями. Лука залишався осторонь, його погляд блукав між битвою та Мірою, яка, здавалося, завмерла на місці.  

— Міро! — крикнула Містік, ухиляючись від удару. — Джерело! Вони йдуть до джерела!  

Серце Міри стиснулося. Джерело сили лісу — серце, яке живило всі його таємниці. Якщо вони його знищать... Вона закрила очі, намагаючись відчути пульсацію землі. Раптом її свідомість наповнилася образами: підземний грот, де коріння тисячолітніх дерев перепліталося навколо кристала, що випромінював блакитне сяйво. 

— Я знаю, де воно, — прошепотіла вона і кинулася в ліс, не чекаючи інших.  

Містік і Нейт, відбившись від найманців, пішли за нею. Лука вагався лише мить, перш ніж вирішити слідувати.  

Дорога виявилася заплутаною. Стежки змінювали напрямок, дерева начебто змикалися, заважаючи пройти. Але Міра йшла впевнено, ніби невидима нитка тягнула її до мети. Вона відчувала, як кристал кличе її, наче старий друг.  

Раптом з-за дерева вийшов сивий чоловік із важким жезлом — той самий, що з’являвся їм раніше. Його очі блищали, як у вовка.  

— Ти впевнена, що хочеш цього, дівчино? — промовив він, блокуючи шлях. — Джерело відкриває не лише силу, а й істини приховані від світу.  

— Відійди, — різко сказала Міра, і в її руках знову спалахнув вогонь.  

Старий усміхнувся, розступившись.  

— Твоя воля, дівчино. Але пам’ятай: іноді вогонь спалює перш за все того, хто його роздмухує.  

Коли вони досягли гроту, найманці вже були там. Жінка з мечем стояла перед кристалом, її рука простяглася до нього з чорною ампулою, наповненою шиплячою рідиною.  

— Стій! — крикнула Міра, випускаючи струмінь полум’я.

Ампула випала з рук жінки, розбившись об камінь. Чорна рідина зашипіла, роз’їдаючи камінь, але кристал залишився недоторканим.  

— Дурна дівчинка, — прошипіла найманка, обертаючись. — Ти не розумієш, що ліс — це паразит! Він поглинає як сильних так і слабких!  

— Він дає життя, — відповіла Міра, і в її голосі зазвучала сила, якої раніше не було. — А ви — лише тіні, що бояться світла.  

Битва спалахнула з новою силою. Нейт і Містік билися з найманцями, а Міра наблизилася до кристала. Вона торкнулася його, і раптом її охопило видіння:  

*Лука, що стоїть у центрі ритуалу, його руки покриті рунами, які світяться кровавим світлом. Навколо нього — тіні, що кланяються. "Я знайшов тебе", — говорить він, звертаючись до кристала. "Час повернути те, що належить мені".*  

Міра відірвала руку, наче обпеклася. Вона обернулася до Луки, який стояв у дверях гроту. Його погляд був холодним і чужим.

— Ти зрадник... Ти один із них? — прошепотіла вона.  

— Не зовсім, — відповів він, піднімаючи руку. Руни на його зап’ястях спалахнули. — Я той, хто повинен забрати силу лісу. Вона належить моєму роду.  

Нейт кинувся до нього, але Лука махнув рукою, і невидима сила відкинула воїна. Містік вистрибнула з кинджалом, але зупинилася, коли Лука стиснув долоню. Повітря навколо нього згустилося, перетворившись на лезо, яке притиснулося до горла фамільяра.  

— Не роби цього, — сказала Міра, піднімаючи руки. Полум’я в них розгорілося яскравіше. — Ти ж бачиш, що ліс — це не лише сила. Це життя.  

— Життя, яке забрало мою сім’ю, — відповів Лука, і вперше в його голосі пролунав біль. — Вони віддали себе лісу, і він поглинув їх. Я маю повернути те, що належить мені.  

Він простягнув руку до кристала, але Міра кинулася між них. Її полум’я зіткнулося з його рунами, створюючи вибух світла. Стіни гроту затремтіли, а коріння дерев ожило, обвиваючи Луку, як пута.  

— Ти не розумієш... — почав він, але Міра перебила:  

— Я розумію більше, ніж ти думаєш. Ліс не відбирає — він зберігає. Твоя сім’я — частина його тепер. І якщо ти знищиш джерело, ти вб’єш їх вдруге.  

Лука завмер. Його погляд вперся у кристал, де в блакитному сяйві мерехтіли силуети — тисячі душ, що знайшли притулок у лісі. Серед них він впізнав обличчя своїх батьків. Вони посміхалися.

— Ні...не може бути...— прошепотів він, і руни на його руках згасли.  

Раптом земля здригнулася. Найманці, що залишилися, кинулися тікати, а жінка з мечем закричала:  

— Це не кінець!  

Кристал спалахнув, і хвиля енергії пройшла крізь ліс, зцілюючи рани на деревах, відновлюючи зруйноване. Лука впав на коліна, його тіло тремтіло.