6 глава. Думки бувають різні

Згодом ніч огорнула ліс, і лише слабке мерехтіння зірок просочувалося крізь густі крони дерев. Лука сидів на сходах перед хижиною, вглядаючись у темряву, де, здавалось, усе було живим. Холодне повітря змушувало його притиснути руки до грудей, але він навіть не помітив цього - думки не давали спокою.

«Чому я залишився?» - питав він знову і знову ніби насміхаючися з самого себе. Міра, з її відстороненим поглядом і загадковими словами, постійно змушувала його задумуватися. Вона ніби була частиною загадкового лісу, його втіленням, яке не можна було до кінця зрозуміти.

Він намагався пригадати момент, коли вирішив піти за нею того дня. Чи це було співчуття? Цікавість? Або щось більше? Лука відчував, що її присутність стала для нього важливішою, ніж він міг зізнатися навіть самому собі.

Тим часом у тіні дерев, де темрява була густа, як туман, та темніша за саму ніч. Містік стояла, спостерігаючи за Лукою. Її очі блищали, як у хижого звіра, що приглядається до потенційної здобичі.

«Чому ліс впустив його? Чи справді все так як він каже, які його справжні наміри.» - думала вона, стискаючи кулак.

Вона знала, що ліс ніколи не відкриває свої стежки тим, хто не належить до його світу. Навіть якщо показати дорогу, він плутає сліди, змінює напрямки, створює ілюзії. Для чужинців це місце було, як пастка, з якої не вибратися.

«Або ліс хотів його впустити, - думала вона, відчуваючи, як її серце стискається від тривоги, - або він дізнався, як знайти шлях, як знайти Міру».

Містік перевела погляд на хижину, за дверима якої була Міра. Радує те що фамільяр духовно пов'язана з своєю хазяйкою. Пульс дівчиська був доволі спокійним, зараз їй нічого не погрожує.

«Якщо Лука задумав щось лихе - вона стиснула зуби, намагаючись втримати гарчання,- то його незграбне життя, мене цікавитиме в останню чергу».

Нічний ліс дихав тишею, але Містік відчувала, як тривога гризе її зсередини. Вона сиділа на пні біля хижі, стискаючи в долоні пергамент із знаком гільдії найманців — чорним півмісяцем, обведеним кров’ю. Повідомлення було коротким: «Зустріч біля Скелі Душ. Приходь сама. Відмова — смерть». Вона знала, що це не прохання, а наказ.

«Чому зараз?» — думала вона, роздираючи листа. Можливо, хтось із колишніх «побратимів» дізнався, де вона ховається. А може, це провокація. Містік зітхнула, приховуючи папірець у кишеню. Вона мала сказати Мірі. Тільки Мірі.  

Усередині хижі Міра розкладала на столі камені, кожен із яких був вкритий вирізаними символами. Вона готувала захист — коло, яке не пропустить чужинців. Лука, як завжди, блукав неподалік, збираючи ягоди в плетений кошик. Його рухи були спокійними, майже механічними.  

— Допоможеш рознести камені по периметру? — звернулася Міра до Містік, коли та увійшла.  

Фамільяр кивнула, але її погляд був відсутнім. Вона взяла кілька каменів і вийшла на галявину, де почала розташовувати їх у визначених точках. Міра ж продовжувала наносити руни, шепочучи слова старого заклинання. Ліс відгукувався: вітер ніс її слова, а трава хилилася під її дотиком.  

— Щось не так? — запитала Міра, помітивши, що Містік зупинилася.

— Мені… потрібно відлучитися, — сказала та, уникаючи погляду. — На кілька днів. Справа з минулого.  

Міра підняла голову, її пальці завмерли над каменем.  

— Небезпечна справа?  

— Не більше, ніж зазвичай, — брехнула Містік. Вона не могла розповісти про гільдію. Не зараз. Не коли Лука був поруч.  

Тим часом Лука повернувся з ягодами. Його руки були в соку, а на обличчі — звичайна безтурботна посмішка.  

— Смачні — кинув він, ставлячи кошик на стіл.  

— Дякую, — відповіла Міра, не відриваючись від роботи.  

Він сів біля вікна, спостерігаючи, як вона завершує коло. Його погляд був спокійним, але десь глибоко в очах ховався холодний блиск. Ліс мовчав про нього — ні шепоту, ні попереджень. Наче він був пустотою, яку природа відмовлялася визнавати.  

Коли захід сонця забарвив небо в багрянець, Міра завершила ритуал. Вона торкнулася останнього каменю, і коло захисту спалахнуло блакитним світлом, об’єднавши символи в єдину мережу.  

— Готово, — прошепотіла вона, відчуваючи, як енергія лісу огортає хижу. — Тепер ніхто чужий не пройде.  

Містік, яка вже складала невеликий мішок із припасами, кивнула:  

— Я повернуся до трьох днів. Якщо щось станеться…  

— Я впораюся, — перебила Міра. — Ліс із нами.  

Фамільяр хотіла попередити її про Луку, про його дивну тишу та надто ідеальну поведінку. Але слова застрягли в горлі. Замість цього вона мовчки вийшла, зникнувши в темряві, наче тінь.  

Наступного ранку

Лука, як зазвичай, приніс воду з річки й розклав ягоди на сушіння. Міра перевіряла захист, але все було тихо. Навіть ліс здавався спокійним.  

— Може, прогуляємось? — запропонував Лука, вказуючи на стежку. — Покажеш мені місця, де збираєш трави?  

Міра вагалася. Вона не відчувала небезпеки, але щось у його голосі змушувало її стиснути амулет на шиї.  

— Не сьогодні, — відповіла вона. — Треба перевірити ще одне місце.  

Він посміхнувся, ніби нічого не сталося, і повернувся до своїх справ. Але коли Міра пішла, Лука підійшов до краю захисного кола. Його рука повільно простягнулася, торкаючись невидимого бар’єру. Енергія зашипіла, відштовхуючи пальці, але він не відсунувся. На його обличчі з’явилася ледве помітна усмішка.  

— Цікаво, — прошепотів він.  

Лука стояв на межі захисного кола, його пальці ще відчували легкий опік від енергії бар’єру. Він закрив очі, намагаючись відчути пульсацію лісу, яка ніби обходила його стороною. «Чому ти мовчиш?» — подумав він, зціпивши зуби. Здавалося, навіть вітер уникав його, обвиваючи хижу мовчазним кільцем.  

Міра повернулася з обходу, її кроки були швидкими, наче вона намагалася втекти від власних думок. Вона зупинилася, помітивши Луку біля краю кола. Його постава, зазвичай розслаблена, тепер була напруженою, мов струна, готова розірватися.