5 глава. Кам'яний обеліск

Коли вони досягли кінця стежки, перед ними відкрилася невелика галявина, посеред якої стояв кам’яний обеліск, вкритий мохом і химерними знаками, що світилися м’яким зеленим світлом. Пташка сіла на його вершину й видавала дивні звуки, схожі на тихий спів.

— Що це? — тихо запитав Лука, вдивляючись у символи.

Міра, не відповідаючи, підступила ближче й торкнулася обеліска. Її пальці затремтіли, і вона відчула, як енергія пробігла крізь тіло, сповнюючи його дивним теплом. Символи на камені почали змінюватися, світло стало яскравішим, і в повітрі зазвучав голос:

— Ти шукаєш істину? Готова побачити те, що приховано?

Міра завмерла, але кивнула.

— Тоді відкрий своє серце й дозволь силі показати шлях.

Камінь засяяв, і перед ними з’явилася прозора сцена, що показувала місто, їхню хижину й величезне дерево, коріння якого тягнулися далеко вглиб лісу. Усе виглядало спокійним, але раптом із тіні почали виринати постаті: люди, озброєні факелами, сокирами й ножами. Їх очолював сивий чоловік із пронизливим поглядом і важким жезлом у руці.

— Вони йдуть сюди, — прошепотіла Міра, стискаючи руки. — Вони хочуть знищити ліс.

Містік, яка вже встигла повернутися в людську форму, підійшла ближче й мовчки дивилася на сцену.

— І що ми будемо робити? — запитала вона, на мить забуваючи про недовіру до Луки.

Міра подивилася на обох, її погляд був сповнений рішучості.

— Ліс захистить себе. Але він також потребує нас. І цього разу ми будемо готові.

Міра зупинилася, прислухаючись до шурхоту за спиною. Її босі ноги ледь торкалися землі, але вона відчувала, як кожен звук навколо стає голоснішим.

— Хтось за нами стежить, — тихо сказала вона, поглянувши на Містік.

Фамільяр мовчки кивнула, стискаючи в руці свій кинджал. Її рухи були неквапливими, але погляд залишався напруженим.

З гущавини повільно вийшов вже знайомий старий чоловік. Його вигляд був одночасно звичним і дивним: згорблена постать у темному плащі, волосся й борода — сріблясто-сиві, а очі — блискучі, мов у вовка. Він зупинився на кілька кроків від них, впершись на тонкий посох, що здавався частиною його самого.

— Ну ж бо, дівчино, — промовив він, дивлячись на Міру. — Ти ж ще не знаєш, що ліс для тебе готує.

Міра напружено мовчала. Її руки нервово стиснули поділ сорочки.

— Що тобі треба? — різко запитала Містік, її голос був низьким, загрозливим. Вона трохи виставила кинджал уперед.

Старий перевів погляд на неї, злегка посміхнувшись.

— А ось ти мені подобаєшся, — сказав він, показуючи жовті зуби. — Хоч і даремно махаєш своїм лезом кішечко. Лісу це не потрібно.

Він раптом повернув голову до Луки, що стояв трохи осторонь. Старий уважно дивився йому просто в очі, ніби шукав щось приховане.

— А ти, хлопче... Чому ти досі тут? Чому не втік разом з іншими, коли тобі так кортіло?

Лука, явно збентежений, нервово вдихнув.

— Я… Я не розумію, про що ви. Я не тікаю, бо... не знаю, куди тікати, — пробурмотів він, намагаючись не видати страху в голосі.

Старий розсміявся. Його сміх був сухим і коротким, неначе звук тріскаючих гілок.

— Ти сам це знаєш, хлопче. Але не хвилюйся. Ліс рано чи пізно знайде кожного.

Він ще раз обвів усіх поглядом, наче даючи можливість щось сказати, але жоден з них не наважився промовити бодай слово. Зрештою старий повільно зник у темряві, ніби його розчинила сама ніч.

Міра озирнулася на Містік, але та вже ховала кинджал.

— Ми не можемо залишатися тут, — сказала фамільяр впевнено. — Краще повернутися до хижі. Там безпечніше.

— А ти впевнена, що це допоможе? — пробурмотів Лука, але його голос прозвучав тихіше, ніж зазвичай.

Містік кинула на нього гострий погляд.

— Якщо хочеш залишитися тут і чекати, поки ліс вирішить твою долю, будь ласка. Але я б радила поспішати.

Міра кивнула, і всі троє мовчки рушили назад до хижі, залишаючи за спиною тривожну тишу лісу.

Повернення до хижини

Міра й Лука поверталися до хижини повільно, обтяжені мовчанням. Ліс здавалося, ставав густішим із кожним кроком, а сонячне світло поступово згасало, поступаючись місцем м’якій сутінковій тіні.

Міра крокувала попереду, обережно оглядаючи стежку, яка то здавалася прямою, то раптово змінювала напрямок. Її рухи були впевненими, хоч і стриманими, але Лука відчував, що її думки зараз далеко.

— Ми вже майже прийшли? — порушив він мовчання, його голос здався тихим серед шепотів дерев.

— Ще кілька хвилин, — коротко відповіла вона, не зупиняючись.

Позаду них чути було легкі кроки Містік. Вона йшла майже беззвучно, але її присутність відчувалася навіть на відстані. Лука кілька разів обертався, ловлячи її пильний погляд, але не наважувався щось сказати.

Коли вони вийшли на знайому галявину, де стояла хижина, Міра видихнула з полегшенням. Її рухи стали трохи розслабленішими, і вона одразу попрямувала до дверей.

— Тобі потрібно трохи навчитися слухати ліс, — сказала вона Луці, не обертаючись. — Тоді такі прогулянки не будуть для тебе настільки виснажливими.

Лука хотів було відповісти, але його увагу привернуло щось біля дверей хижини. На дерев’яному порозі лежала маленька гілка, яка була покладена так, ніби хтось навмисно залишив її там. Її форма нагадувала стрілу, що вказувала в бік лісу.

— Що це? — запитав він, піднявши її й показуючи Мірі.

Міра подивилася на гілку, її обличчя на мить застигло.

— Знак, — сказала вона, забравши гілку в нього. — Ліс залишив послання, але зараз не час це розбирати.

Містік, яка якраз підійшла ближче, зупинилася біля порогу, оглядаючи гілку. Її очі звузилися.

— Це повідомлення із гільдії найманих вбивць, — сказала вона, її голос звучав холодно. — Ліс дбайливо передав це повідомлення.

Міра не відповіла, але швидко віддала гілку в руки свого фамільяру. 

— Ідіть усередину, — сказала Містік, відчиняючи двері. — Уже темніє.

Коли всі приготувалися до сну, Міра ще довго сиділа біля вікна, вдивляючись у темряву. Її думки були наповнені тривогою. Що означає це повідомлення? Чому воно не з’являлося раніше, а саме раз?