4 глава. Крихітний Горихвостик, та чаша наповнена світлом

Наступного ранку Міра сиділа на підлозі біля невеликого вогнища всередині хатини. Вона акуратно тримала в руках маленьке пташеня горихвостика, яке знайшла вчора. Його крихітне тіло ледь відчувалося, а тремтіння, здавалось, відгукувалося в її власному серці. Міра повільно змочувала кінчик ганчірки водою та обережно торкалася дзьобика пташеняти, допомагаючи йому напитися.

Лука стояв у дальньому кутку, схилившись над книгою. Його погляд був пустим. Він не промовив жодного слова, хоча ще вчора сам запропонував принести для пташеняти трохи зерна.

Містік, яка сиділа біля дверей, здавалося, спершу зовсім ігнорувала Міру та її нового вихованця. Вона була зайнята своїми звичними справами: перевіряла зброю, та точила свої кігтики. Але її холодний погляд дедалі частіше ковзав до пташеняти. Спершу це виглядало випадковістю, але Міра відчувала, як зростає прихована цікавість.

— Він їсть більше, ніж я думала, — сказала Міра, хоч і не очікувала відповіді. Її голос прозвучав тихо, майже задумливо.

Містік мовчала, але, зрештою, порушила своє мовчання: — Ти впевнена, що він виживе?

Міра підвела голову і на мить зустріла погляд Містік. У ньому не було відкритої ворожості, але й співчуття теж. Проте навіть ця коротка зацікавленість нагадала їй відчуття, що були до того як почали проявлятися сили Міри.

— Не знаю, — зітхнула Міра. — Але спробувати варто.

Лука відсунув свою книжку, підвівся і мовчки вийшов з хатини. Його рухи були майже непомітними, але в них відчувалася втома. Його віддалення здавалося не фізичним, а глибшим — ніби він більше не міг знайти місце в цьому новому світі, де сталося стільки останнім часом.

Міра провела його поглядом, але вирішила не питати, чому він пішов. Вона знову зосередилася на пташеняті. Містік тим часом підійшла ближче і, схрестивши руки, схилилася над Мірою.

— Що ти йому даєш? — запитала вона, торкаючись поглядом маленького створіння.

— Зерна, трохи води. Ще теплом зігріваю. — Міра посміхнулася куточками губ. — Хочеш спробувати погодувати?

Містік не відповіла, але присіла поруч. Її пальці, звиклі до холодної сталі, вперше торкнулися тендітного пташеняти. Міра здивовано помітила, як обережно та навіть дбайливо вона тримає маленьке створіння.

Поки Містік знайомилася з новим для себе відчуттям, Міра зрозуміла, що їхній маленький світ змінюється. Лише Лука здавався далеким від цієї зміни, і щоранку його мовчання ставали довшим.

В хатині панувала незвична тиша, наповнена крихітним тріпотінням пташеняти та їхніми невиразними думками.

У хатині Міра і Містік залишалися вдвох. Міра відчувала, як атмосфера між ними трохи змінилася. Вона знала, що Містік не звикла відкрито виявляти емоції, але зараз ця відсторонена і колись небезпечна жінка, яка колись була найманою вбивцею, починала проявляти турботу про пташеня. Це змушувало Міру відчувати тиху радість.

— Він крихітний, але сильний, — тихо промовила Містік, тримаючи пташеня у своїх руках. Її пальці, звиклі до зброї, тепер рухалися обережно, майже невпевнено.

Міра посміхнулася. Їй подобалося бачити цю сторону своєї вірної супутниці. Вони були разом дуже давно, і за цей час Міра зрозуміла, що холодний зовнішній вигляд Містік приховує людину, здатну на співчуття, хоча вона сама про це, здається, не знала.

— Як ти навчилася... піклуватися про когось? — несподівано запитала Містік. Її голос звучав більше зацікавлено, ніж скептично.

— Це просто відчувається правильно, — відповіла Міра, знизуючи плечима. — Я не хочу, щоб хтось поряд відчував себе самотнім. Ми з тобою знаємо, як це важко.

Містік на мить задумалася. Вона не відповіла, але її холодний погляд здавався теплішим, ніж зазвичай.

Здається, йому потрібне ім’я, — сказала Міра, намагаючись трохи змінити тему. — Що думаєш?

Містік підняла брову, ніби вважаючи питання дивним.

— Це твоє пташеня. Назви, як хочеш.

Міра на хвилину замислилася. Пташеня, яке дрімало в її долонях, здавалося маленьким символом надії.

— Може, Іскра? Він маленький, але сильний. І зможе запалити щось більше, коли виросте.

Містік нічого не сказала, але короткий кивок видав її згоду.

За дверима почулося шелестіння. Міра підвела голову, думаючи, що це Лука повернувся, але там нікого не було. Її серце стиснулося. Ліс завжди був неспокійним, і вона вже звикла до цього, але сьогодні він здавався ще більш тривожним.

— Ти помітила, як змінився Лука? — несподівано спитала Міра.

Містік перевела погляд на неї, вловлюючи в голосі подруги тривогу. Вона підняла голову, ніби готуючись до неприємної розмови.

— Змінився, — сказала вона холодно. — І ти це знаєш.

Міра здригнулася.

— Він... став дивним, але це через усе, що з нами сталося. Йому просто треба час, щоб зрозуміти, що він нам не чужий.

Містік похитала головою. Її тон став ще суворішим.

— Ти намагаєшся виправдати його поведінку. Але я йому не довіряю. І думаю, ти маєш зрозуміти, що він може зробити щось, чого ти не очікуєш.

Міра хотіла заперечити, але замість цього мовчала. Вона знала, що Містік була не лише вірним другом, а й тією, хто бачив людей наскрізь. Її слова рідко були хибними, навіть якщо хотілося вірити в протилежне.

Тим часом, у глибині лісу, Лука стояв між високими деревами, вдивляючись у темряву. Суміш думок і почуттів плуталася у нього в голові. Він замислився, чи не краще було б повернутися в місто. Там, принаймні, усе здавалось зрозумілим: чіткі правила, звичний ритм життя. Але ця думка швидко здалася йому безглуздою. Місто зараз здавалося чужим і далеким, так само, як і він сам серед цих людей.

"Це не те питання, яке зараз має значення," — подумав Лука. Ліс наче відповідав йому своїм шелестом, сповненим прихованих небезпек і невидимих істот. Він зробив глибокий вдих і, нахиливши голову, повернувся до хатини.

Зайшовши він побачив, як Міра і Містік сидять поруч, схилившись над пташеням. Іскра вже спала в невеликому гнізді з сухої трави. У їхній близькості було щось невловиме, чого він більше не відчував між собою і ними. Його тіньовий силует здавався ще більш відстороненим, і це мовчання важким тягарем зависло в повітрі.