Не порозуміння , чи щось гірше

Дні у хижині тягнулися повільно, але поступово перетворювалися на впорядковану рутину. Лука, незважаючи на початкову незграбність, почав допомагати Мірі з повсякденними справами: носити воду з криниці, збирати хмиз для вогнища чи очищувати трави, які вона використовувала для своїх настоянок. Спочатку він плутався, робив помилки, але з часом почав розуміти, як працює цей дивний, майже магічний побут.

Міра помічала його старання, хоча рідко коментувала. Її повадки були спокійними, майже відстороненими, ніби вона весь час перебувала десь на межі двох світів. Але зрідка Лука ловив на собі її погляд, який здавався теплішим, ніж зазвичай.

Містік же трималася окремо. Вона часто зникала в лісі, повертаючись у найнесподіваніший момент, дуже часто в людській подобі, й дуже рідко у вигляді чорної кішки. Її очі, незалежно від форми, залишалися однаково пронизливими. Вона не довіряла Луці, і це було помітно в кожному її русі. Якщо хлопець занадто наближався до Міри, фамільяр з’являлася поруч, мов тінь, ніби готова захищати господиню будь-якої миті.

Одного разу, Лука закінчував складати дрова, коли за спиною почув тихий шерех. Він обернувся і побачив Містік, яка, спершись на стіну хижі, спостерігала за ним. У її позі було щось розслаблене, але погляд — холодний, хижий — не залишав сумнівів у її настрої.

— Непогано для когось, хто звик до більш м'якого життя, — кинула вона, ніби між іншим, але з сарказмом у голосі. Лука витер руки об штани й поглянув на неї. 

— М'яке життя? Ти про що?

Містік злегка посміхнулася, але це була усмішка, від якої в нього пробігли мурашки.

— Про тебе, хлопчику. Ти виглядаєш, як той, хто жив у зручному ліжку, з чистим одягом і завжди отримував те, чого хотів. Але ось тут ти лише зайвий.

Лука стиснув щелепи.

— Я допомагаю, чим можу. І, до речі, це не тобі вирішувати, чи я тут зайвий.

Містік зробила кілька кроків уперед, її постать майже зливалася з тінями, але очі світилися незвичайним світлом.

— Я знаю, хто тут зайвий, і знаю, як позбутися таких, як ти. І я б уже це зробила, якби не Міра.

— Як мило, — кинув Лука, намагаючись зберегти спокій. — Але якщо ти хочеш мене налякати, то дарма стараєшся. Я тут, і я не збираюся йти.

Містік нахилила голову, її голос став тихішим, але ще загрозливішим.

— Знаєш, чим відрізняється людина, яка боїться, від тієї, хто готовий померти? Перший тікає. Другий — стоїть на місці, але дивиться так, ніби хоче спровокувати свою смерть. Ти з тих, хто стоїть на місці, Лука?

Він підняв голову й подивився їй прямо у вічі.

— Можливо, я саме той, хто виживає.

На мить запала тиша, а потім Містік тихо засміялася — коротко й холодно.

— Гаразд, хлопче. Подивимося, як довго ти витримаєш у цьому лісі. Але знай: ти зробиш лише один хибний крок, і я не зупинюся, щоб тебе захистити. Це не моя робота.

Вона обернулася й зникла так само тихо, як і з'явилася, залишивши Луку з легким відчуттям холоду. Він вдихнув на повні груди й повернувся до дров, розуміючи, що довести свою присутність тут буде складніше, ніж він думав.

Поступово в хижині з’явилася нова рівновага. Лука намагався розуміти потреби лісу, слухати природу, навіть якщо це давалося йому важко. Міра іноді дозволяла собі короткі розмови про те, як важливо бути частиною цього місця, а не лише гостем.

Міра сиділа на пеньку неподалік, уважно спостерігаючи за Лукою, який марно намагався розпалити вогонь у маленькому кам’яному колі.

— Ти не розумієш, — сказала вона нарешті, трохи зітхнувши. — Щоб вижити тут, ти повинен бути частиною лісу. Чути його, відчувати, як він дихає.

Лука підняв голову, витираючи піт із чола.

— І що це означає? Як ти це робиш?

Міра замислилася. Її погляд став віддаленим, ніби вона шукала відповідь у своїй власній пам’яті.

— Я... я не знаю точно, — визнала вона. — Іноді я просто знаю, куди йти. Відчуваю, що потрібно зробити. Але це не щось, що я можу пояснити чи навчити. Це просто є.

— Але ти можеш це контролювати? — Лука спробував не звучати надто наполегливо, але його голос видавав зацікавленість.

— Не завжди, — відповіла вона чесно. — Іноді я відчуваю, що ліс підказує мені, але іноді він мовчить. Іноді я навіть боюся, що те, що я чую, — це не ліс, а щось інше.

Лука з цікавістю спостерігав за нею, але помітив, як її обличчя стало тривожним, ніби вона сама не до кінця розуміла, що означають її слова.

— Тож, якщо ти сама не розумієш, як це працює, як ти тут виживаєш?

— Я просто слухаю, — коротко відповіла Міра. Її голос став різкішим, ніби вона не хотіла продовжувати цю тему. — А якщо хочеш вижити, ти теж маєш навчитися слухати. Навчитися довіряти тому, чого не бачиш.

Лука покинув своє невдале заняття з вогнем, розлючено кинувши кілька гілок у бік кам'яного кола. Його руки тряслися від напруги.

— Слухати ліс... — повторив він саркастично, піднявшись на ноги. — Як це взагалі може допомогти? Ліс — це просто дерева, листя й трава. Він не говорить.

Міра холодно подивилася на нього. Її голос став тихим, але твердим:

— Якщо ти цього не розумієш, значить, ти досі мислиш як ті люди, які хотіли мене спалити. Для них це теж просто дерева.

Лука на мить заціпенів від її слів, але зітхнув, здаючись.

— Добре, — промовив він нарешті. — Як я можу слухати, якщо не знаю, що шукаю?

Міра хотіла відповісти, але Містік, яка сиділа неподалік і спостерігала за їхньою розмовою, вставила своє:

— Це ж просто, хлопче. Не шукай нічого. Ліс не приховує, він показує все тим, хто достатньо розумний, щоб не задавати дурних питань.

Її голос звучав так, ніби вона кпинила з нього, і Лука стиснув зуби.

— А ти завжди така приязна, чи це тільки зі мною? — запитав він, нахиляючись, щоб підібрати ще кілька гілок.

Містік лише посміхнулася куточками губ, її очі блищали хиже, ніби вона насолоджувалася кожною миттю цієї напруги.

— Ти ще не бачив мене неприязною, — відповіла вона з небезпечно спокійним тоном. — Але продовж задавати дурні питання — і, можливо, побачиш.