Чи всі ці крихти правди

Хижина освітлювалася теплим світлом свічок, але напруга між трьома присутніми відчувалася, ніби повітря наповнився електрикою. Містік стояла біля вікна, витончено обпершись об підвіконня. Її постава була невимушеною, але очі, як завжди, пильно стежили за кожним рухом. Вона здавалася такою самовпевненою, що від її присутності мимоволі ставало неспокійно.

Лука, сидячи на краю стільця, кидав швидкі погляди то на Міру, то на Містік, але тримав себе в руках. Його цікавили відповіді, і він явно не збирався йти, поки не отримає хоча б частину з них.

— Отже, Міро, — почав він, намагаючись звучати невимушено, хоч у його голосі чувся натяк на обережність. — Як довго ти живеш тут, у цьому лісі?

— Довго. Це місце... дім. Ліс завжди був моїм укриттям.

— Укриттям? — перепитав Лука, нахиляючись трохи ближче. — Укриттям від чого?

Міра зітхнула й ненадовго відвела погляд, обмірковуючи, як відповісти.

Містік коротко хмикнула, але нічого не сказала. Її тонкий палець продовжував обводити гострий край кинджала, який тепер лежав на столі.

— Від людей, — відповіла Міра, її голос звучав спокійно, але з відтінком напруги. — Від таких, як ті, хто намагався спалити мене кілька годин тому.

Лука насупився, і його очі наповнилися дивним поєднанням провини та цікавості.

— Я... — він замовк, ніби не знаходячи слів. Потім додав: — Люди бояться того, чого не розуміють. Але це не означає, що всі такі.

Містік на цей раз не втрималася й відповіла:

— Всі однакові. Тільки-но з’являється можливість — завжди кидаються з ножами або смолоскипами.

Її слова прозвучали з такою холодною впевненістю, що Лука лише стиснув губи.

— Ти явно знаєш це не з чужих слів, — зауважив він, поглянувши на Містік з викликом.

Вона лише усміхнулася куточками губ і відповіла:

— Мій досвід багатий, хлопче. Можливо, навіть надто.

— Хто ти така? — запитав він, не приховуючи прямоти.

— Ніхто важливий, — відповіла Містік, піднімаючи кинджал і обертаючи його між пальцями. — Просто подруга Міри. Її фамільяр, якщо ти розумієш, про що я.

Лука здивовано поглянув на Міру, яка, здається, вагалася, чи пояснювати.

— Фамільяр? Ти хочеш сказати, що... — почав він, але замовк, коли помітив, як Міра трохи похитала головою.

— Це складно, — коротко сказала вона. — Скажімо так, ми пов’язані.

— Більше, ніж ти можеш собі уявити, — додала Містік, і її усмішка знову з’явилася.

Лука явно почувався збентеженим, але він не здавався.

— А що щодо тебе, Міро? Чому тебе називають відьмою? Ти справді володієш магією?

Міра замислилася, не знаючи, як відповісти. Вона не хотіла розкривати свої секрети, але й не хотіла брехати.

— Магія... це лише слово, яким люди називають те, чого не розуміють, — обережно сказала вона. — Я просто знаю ліс і вмію чути його голос.

— І викликати вогонь з нічого? — саркастично запитав Лука, натякаючи на те, що він бачив раніше.

Міра подивилася на нього, її погляд став серйозним.

— Той вогонь... я навіть не знала, що можу це зробити. Це не була моя сила. Це була лісова магія.

Містік хмикнула.

— Ліс не дарує сили просто так. Щось у тобі пробудило цю магію, Міро. Ти просто боїшся це визнати.

Міра зітхнула, відчуваючи, як її терпіння починає закінчуватися.

— А ти? — запитала вона, різко поглянувши на Містік. — Що ти знаєш про те, що відбувається?

— Більше, ніж ти думаєш, — відповіла Містік, її голос звучав низько і трохи загрозливо.

Напруга в кімнаті стала відчутною, але Лука, здається, почав розуміти щось важливе.

— Ви обидві щось приховуєте, — сказав він, дивлячись то на Міру, то на Містік. — І це не просто магія чи ліс. Це щось більше.

Міра поглянула на нього, і цього разу її погляд був менш ворожим.

— Іноді краще не знати всього, Лука. Деякі знання небезпечні.

Містік усміхнулася, повертаючись до вікна.

— Вона права. Чим більше ти знаєш, тим менше хочеться жити.

Лука не відповів, але в його очах з’явився рішучий блиск. Він був готовий іти до кінця, навіть якщо це означало зіткнутися з тим, що змінить його життя назавжди.

Напруга в хижині 

Лісова хижина була невеликою, але затишною, наповненою запахом трав і кори. Лука обережно оглядав невелику, але затишну хижу. Його очі ловили деталі: полиці, наповнені книгами та дивними зіллями, старовинні свічники, які ледь мерехтіли теплим світлом, та незвичайні амулети, що висіли під стелею. Усе виглядало магічним і водночас трохи лякаючим.

Раптом біля його голови свиснув кинджал і з гучним стуком увіткнувся у стіну. Хлопець здригнувся і різко обернувся. Його погляд зустрів холодні очі Містік, яка стояла з ідеально спокійним виразом обличчя.

— Зупинися вже нарешті, — почулося від різкого голосу Містік.

— Ти що, здуріла? — випалив Лука, відступаючи на крок.

— Просто перевіряю твою реакцію, — відповіла вона, її голос був тихим, але в ньому звучала загроза.

— Містік! — різко втрутилася Міра, кидаючись між ними. — Що ти робиш?

— Думаю, моя господине, він знає більше, ніж каже, — сказала фамільяр, обертаючи другий кинджал у руці. — Звідки, наприклад, він знав шлях до нашої хижі?

Лука розгублено дивився то на Містік, то на Міру.

— Я ж пояснив! Я просто побіг туди, куди вказала Міра! — заперечив він, намагаючись приховати своє хвилювання.

— Так легко знайти приховану хижу в цьому лісі? — глузливо підняла брову Містік, не відводячи погляду від хлопця. — Я знаю ліс, він не веде чужих.— фамільяр перевела погляд на Міру, і її голос звучав, як гуркіт грому перед бурею. — Попередньо він не знав дорогу. Як він міг знати дорогу, якщо ми не залишали слідів?

— Послухай... це просто збіг, — почав він, але слова звучали невпевнено, і він це знав.

— Збіг? — засміялася Містік, її голос був наповнений сарказмом. — Мені здається, я трохи більше розуміюся на "збігах".

Міра підступила ближче, поклавши руку на плече Містік.