Початок

Взяти її. — пролунав грубий голос старого чоловіка.

Його підопічні миттєво кинулися за мною. Я рвонула з міста, відчуваючи, як серце б’ється в грудях. Моїм ногам не вистачало сили, але я не могла зупинитися. Люди вулицями лише розбігалися, не розуміючи, що відбувається. Моє волосся розвивалося на вітрі, заважаючи мені бачити дорогу.

І ось переді мною з'явилася купа бочок, залишених купцями, і хоч як шкода було їх псувати, зараз вони могли стати моїм шансом.

Залізши на верх бочок босими ногами, я силою повалила кілька, створивши лавину, яку ловці намагалися оминути. Крики й лайки перемішувалися з гулом гонитви. Мешканці міста все ще не розуміли, що відбувається.

Тільки-но я відірвалася від переслідувачів, на моєму шляху раптово з'явився хлопець. Він спіткнувся і впав прямо під мої ноги. Не зупиняючись, я схопила його за руку. Розгублений парубок без запитань пішов за мною.

На околиці лісу, коли я вирішила трохи перепочити, він нарешті заговорив.

— Ти хто така? — голос його був сповнений страху й недовіри.

— Не переймайся, просто випадково потрапив мені під руку. — Я швидко окинула поглядом навколишнє середовище. —Дівчина як бачиш. На цьому все, що тобі треба знати, на цей момент.

— Ти... крадійка? Чи, може, вбивця? — запитав він із неприхованим страхом.

— Тобі це знати не обов’язково. Думаю, що через годину чи півтори зможеш повернутися в місто. Скажеш, що я тебе викрала, а ти зміг від мене втекти. — Я поглянула йому прямо в очі, додавши серйозності в голосі.

— Я зрозумів. До речі, мене звати Лука.— Ще трохи наляканий сказав він.

Він рушив далі лісом, поступово наближаючись до міста. Його ім’я здивувало мене, але я не придала цьому значення. Дурнів вистачає. Хоча, ім’я було приємним. Думала я, доки своїм поглядом ніби оберігала його шлях.

Я обернулася і пішла глибше в ліс, вслухаючись у тишу. Шурхіт листя під ногами, запах свіжого лісу — це все заспокоювало.

Мої босі ноги відчували трохи вологу землю, й молоду росяну траву. Волосся розвивалося, від легких поривів вітру. Лісовий спокій огортав мене з зовні, й проникав в середину моєї душі. Поєднання з природою, найкраще що можна відчути в своєму житті.

Коли сонце вже почало заходити, я дісталася до заспокоєної галявини. На її середині спочивав величезна чорна кішка з китицями на вухах. Її вигляд був неймовірно спокійний, і розслабленим приймаючи останні сонячні промені. Нікуди не поспішаючи, зробила декілька кроків. Очі трохи зажмурилися, й моя рука стала по перед обличчя трохи закриваючи промені. Я тихо підійшла і доторкнулася до шерсті кішки.

— Що ти тут робиш? Я думала, ти вже чекаєш на мене вдома. — Я усміхнулася, ніжно погладивши її.

Відповіддю було тільки муркотіння. Кішка облизнулася і декілька разів торкнулася мою руку своїм хвостом. Ми рушили далі, поки не дісталися до гірського струмка. Переправившись через нього, ми продовжили шлях до моєї маленької хижини.

Дорога наша була заплутана для того щоб домівку було складніше знайти. Хижина стояла в гущавині лісу, а на її терасі сушилися трави. Двері відчинилися з м’яким скрипом. В середині було затишно й спокійно. Світло м’яко проникало крізь вікна, малюючи на стінах теплі відблиски. Я сіла на маленький стільчик поруч з пічкою.

— Містік, йди сюди, — промовила я, дозволяючи собі невелику посмішку.

Двері відкрилися з невеликим скрипом. В домі було затишно, та комфортно. Через вікна проникало м'яке світло, обережно освітлюючи кімнату. З невеличким столиком, пічкою, ліжком, та різними дрібничками. Й сіла на невеличкий стільчик.

Містік. Моя кішечко йди до мене. - сказала я і дозволила собі легку посмішку. 

Після чого вона нікуди не спішучи підійшла до мене зробивши декілька коливань біля ноги. Та направилася на моє ліжко й лягла по королівському ніби ця хижина її.

Сидячи на стільці, я нарешті відчула, як м’язи почали розслаблятися. Кожен вдих був сповнений свіжого запаху трав, що сушилися на терасі, і ледь вловимого аромату соснової смоли. Я закрила очі, дозволяючи спокою огорнути мене, але несподіваний шорох за дверима змусив мої повіки відкритися.

Я глянула на Містік — вона вже не лежала так розслаблено, як раніше, а насторожено стежила за дверима, мовби відчувала присутність стороннього. Хто б це міг бути? Мої вороги навряд чи знають про це місце.

Я тихо підвелася, взяла ніж із камінної полиці і, не дихаючи, наблизилася до дверей. Шорох повторився, але вже гучніше. Відкривши двері на порозі з'явився худий старий чоловік із густою сивою бородою, одягнений у плащ, що нагадував шматок нічного неба.

— Не лякайся, дівчино, — прохрипів він. — Я прийшов тобі допомогти.

Містік настовбурчила хутро, її хвіст повільно махав, наче попереджаючи мене про небезпеку. Я крокнула назад, не випускаючи з очей незнайомця. Й не дававши йому пройти в середину.

— Звідки ви знаєте про це місце? — запитала я, намагаючись приховати тривогу в голосі.

Старий посміхнувся, і мені здалося, що його очі зблиснули жовтим світлом. Та посмішка все-таки ще більше мене насторожила.

— У цьому світі, — відповів він загадково, — нічого не лишається в секреті від тих, хто вміє чути голоси природи. Ти думаєш, що можеш сховатися від своєї долі, дівчино, але вона знайде тебе навіть у найглибшому лісі.

Містік зашипіла, навіть більше це було схоже на гарчання. Я відчувала, що цей чоловік знає більше, ніж показує. Можливо, він не ворог, але точно не той, кому я можу довіряти. 

— І що ж це за доля? — кинула я йому, зірвавши посмішку з обличчя.

— Таємниці, що збережені в твоєму серці, і відповіді, яких ти прагнеш. Ти сама маєш силу знайти їх. Але пам'ятай, — він нахилився ближче, — кожен вибір приведе тебе до різного кінця. Тож обирай мудро.

З цими словами він розвернувся і зник у темряві лісу так само тихо, як і прийшов. Неначе його тут і небуло.

Важко видихнувши, я опустила ніж. Який тримала за своєю спиною, для своєї безпеки. Зачинивши двері, Містік підійшла до мене, потерлась об ногу, ніби нагадуючи, що я не одна. Але тепер я знала: щоб знайти відповіді, потрібно буде залишити затишок цього дому і йти за покликом невідомого.