Еріка

У кожного історія своя, і цю повідає дим вітру, де колись була гроза, і пало дерево тоді, пала в вогні горобина. Та все повідає й зола. 

У тиху ніч безкрайньої зорі, блукала Еріка мостом, — живих та мертвих , волі й рабства, де тихо гамірно й журливо, там з горобини він стояв. 

Богиня там втратила себе, коли бог Адам дарував їй щастя. Тепер повисла туга й жаль, бо суть її це серце боже. Лилась ріка, топилось море, а буря в пущі серця все зроста. Німіло все, і на осонні, коли снігами кутала зима, проснулась в лоні пущі їй Війна, що є прокляттям споконвічним. Все спокуша її що це і є вона, суть її і суть буття, — все є війна. 

Еріку торкався сніг, — Еріка торкалась воду. Війна все йшла, хитався міст, вона ж бо є з його опор, несла тягар і все шука пожертву. 

Еріка торкалась міст, — моста торкались вже хвости вогнів. І все що було в лоні серця , все пустилися долу, палало й вижигало все навкруг, то танець волі, серця, болю й туги, та міст лишавсь во все незмінним, лише війни воля ляга.

Пройшлась по попелі весна, там Еріки уже нема, весь міст пустий лиш вугля стине. Вогонь бо ж тоді досяг дна, де вирувало її серце і на його оклик кинулась вона, забувши все, усі закони правила й буття, сягнула дна й спаливши все, — свободу в серці принесла. Вона ж бо й є й була Свобода, а Адам, то є її Доля. 

Будуй ти свого щастя світло і не приймай дарунків Долі, Адам ж лиш грані принесе і будеш з полум'ям шукати ти Свободу, а серце Еріки не стихне. 

Нема війни, та є свобода, і міст стоїть, бо є опора.