Глава 7. Звідти

Лист прийшов у січні.

Ірина побачила конверт у своїй комірці біля адміністрації й спочатку подумала, що це від матері.

Потім упізнала почерк.

Лариса.

Вона не відкрила.

Поклала в сумку, пішла на клас, відтанцювала станок і половину середини з конвертом між рушником і запасними колготками.

На adagio Marc тихо сказав:

— You are wrong today.

Ірина не повернула голови.

— Where?

— Everywhere little.

— Very useful.

— Welcome.

Після класу вона не пішла в роздягальню. Сіла на підлогу в коридорі за студією, де стояли ящики з реквізитом, і тільки тоді відкрила.

Конверт був надрізаний збоку й заклеєний тонкою смугою паперу.

Ірина провела пальцем по шву.

Може, пошта.

Може, не пошта.

Лариса почала без привітання.

Іро.

Ти дурепа.

Ірина засміялася.

Одразу заплакала.

Витерла очі зап’ястям і розсердилася на Ларису за те, що та вміла зробити це двома словами.

Далі було те, чого Ірина не чекала.

Не допити.

Не погрози.

Не трагедія.

У Лариси зламався чайник. Світлана з училища народила дівчинку й назвала її Марією. Галина Петрівна посварилася з директором через випускний концерт. Сусідка по квартирі принесла кота, хоча господарка забороняла тварин. Кіт обрав спати на Ларисиних чорних репетиційних штанях.

Ірина читала кожен рядок повільно.

Тільки на другій сторінці почалося:

Тепер про те, що ти все одно шукаєш між рядками.

Вона зупинилася.

У театрі питали всіх, хто був у поїздці. Сашка — кілька разів. Він досі живий і досі не навчився мовчати. Сказав мені, що наступного разу на питання про твої «нестійкі настрої» відповість, що ти завжди була психопаткою, просто раніше це всіх влаштовувало. Я дуже сподіваюся, що він пожартував і цього не сказав їм.

Ірина засміялася.

Уявила Сашка навпроти двох чоловіків у кабінеті.

Перестала сміятися.

Борис Андрійович отримав догану. Яку саме — не каже. На найближчі закордонні гастролі його не включили. Віктор Семенович теж нікуди не їде. Частину планів театру переглянули. Що скасували через тебе, а що просто так, ніхто вже не розбере.

Ірина перечитала абзац двічі.

Потім ще.

Далі було коротко про батьків.

Твою маму бачила. Нормальна. Іро, не починай придумувати з цього слова щось жахливе. Просто нормальна. Передала, що ти дзвонила. Батько працює.

Костюк сказав: «Ну, тепер точно не через платівки». Ти зрозумієш.

Ірина зрозуміла.

Потім знову життя.

Партії.

Ларисина нога, яку тягнуло після стрибків.

Новий диригент, що всіх дратував.

Олег — уперше це ім’я з’явилося між двома абзацами: «Олег каже, що наш кіт дурніший за господарку». Хто такий Олег, Лариса не пояснила.

Ірина підкреслила ім’я нігтем.

Наприкінці:

Я на тебе зла. Поки не вирішила за що саме, бо список довгий. Найбільше — що ти нічого не сказала. Не думай, що через це можеш не писати.

Лариса.

P.S. Синю хустку ношу. Вона нормальна, перестань переживати за речі.

Ірина притиснула лист до коліна.

— Irina?

Marc стояв у дверях.

— Rehearsal five minutes.

Вона піднялася.

— I know.

Він глянув на конверт.

— Home?

— Friend.

— Good?

Ірина хотіла сказати «всі живі».

Англійською це було просто.

— Yes. And no.

Marc кивнув.

— Normal letter.

Вона подивилася.

Він уже пішов.

На репетиції Ірина двічі запізнилася в музичну фразу. Хореограф зупинив.

— Irina, where are you?

Вона не знала, як відповісти французькою.

Marc тихо сказав:

— Ukraine.

Ірина штовхнула його ліктем.

Хореограф не зрозумів, але дав п’ять хвилин перерви.

Увечері Ірина не пішла додому. Сиділа в порожній студії й писала Ларисі.