Глава 6. Не героїня

У перший місяць у трупі Ірина мала три окремі життя.

Уранці вона була танцівницею, яка не до кінця розуміла зауваження.

Удень — людиною, яка намагалася оформити документи й не пропустити жодної черги.

А ввечері іноді знову ставала «радянською балериною, яка обрала свободу».

Останнє життя їй подобалося найменше.

Спочатку журналісти чекали біля театру майже щодня. Потім через день. Потім двічі на тиждень.

Одного ранку нікого не було.

Ірина вийшла, озирнулася й тільки на розі зрозуміла, що шукає фотографа.

Це її розсердило.

Через тиждень адміністратор сказав:

— Один журнал просить інтерв’ю.

— Ні.

— Вони платять.

Ірина зупинилася.

— Скільки?

Адміністратор назвав суму.

Ірина подумала про оренду кімнати, про першу виплату Клер, про нові пуанти, які скоро знову треба буде купувати.

— Коли?

Журнал виявився не про балет.

Фотограф хотів знімати її біля Ейфелевої вежі.

— Я там не живу.

Перекладачка з адміністрації втомлено повторила:

— Це символ Парижа.

— Я теж тепер символ?

— Схоже на те.

— Тоді тим більше не хочу.

Зрештою домовилися про міст через Сену. Вежа все одно потрапила в кадр, маленька й далека.

Журналіст був молодий, у дуже білому шарфі й з руками людини, яка ніколи не пришивала стрічки до пуантів.

— Ви щасливі у Франції?

— Сьогодні?

Він засміявся.

— Загалом.

— Не знаю.

— Але ви вільні.

— Так.

— Хіба це не робить вас щасливою?

Ірина подумала про холодний душ уранці, бо хтось із сусідів використав усю гарячу воду. Про те, що її перший місячний квиток на метро коштував більше, ніж вона очікувала. Про записку від хореографа: завтра репетиція на пів години раніше.

— Не автоматично.

Журналіст записав.

— Ви шкодуєте?

— Про що?

— Що залишилися.

— Іноді.

Він підняв голову.

— Ви б повернулися?

— Зараз — ні.

— Чому?

— У мене завтра репетиція.

Він усміхнувся, думаючи, що це жарт.

Ірина не жартувала.

Потім він спитав про радянський балет як інструмент держави.

Ірина відповіла:

— А ви щойно фотографували мене з Парижем за спиною.

Журналіст замовк.

Перекладачка першою засміялася.

— Touché, — сказав він.

Ірина не знала слова, але за обличчям зрозуміла.

Статтю назвали «Балерина, яка не захотіла бути символом».

У буфеті Marc прочитав заголовок і сказав:

— C’est bien.

— Non.

— Pourquoi?

Ірина шукала слова англійською.

— If I say I don’t want symbol, and then they make symbol from that... stupid.

Marc подумав.

— France.

— Very funny.

— Soviet Union not stupid?

Ірина подивилася на нього.

— Different stupid.

Він розсміявся так голосно, що Élise озирнулася з іншого столу.

Ірина теж усміхнулася.

— Accident, — сказала.

Marc швидко перестав бути для неї просто чоловіком із неправильним французьким «р».

Він запізнювався майже щопонеділка, бо в неділю вечеряв у сестри на іншому кінці міста й повертався останнім метро. Ненавидів родзинки. Носив у сумці дві пари шкарпеток, але майже ніколи пластир. Міг забути комбінацію, показану хвилину тому, і бездоганно пам’ятав, хто що танцював три сезони назад.

Одного разу Ірина дала йому пластир.

Він наклеїв криво.

— Це треба вміти, — сказала вона.

— Soviet school?

— Basic civilization.

— France too free.

Після репетиції Élise покликала їх випити кави.

Ірина відмовилася.

— Why? — спитав Marc.

— Home.

— What at home?