Глава 5. Чотирнадцять

У вересні на столі біля реєстрації лежали білі квадрати з номерами.

Ірина побачила їх здалеку й уже знала, що їй це не сподобається.

Жінка за столом перевірила прізвище у списку.

— Levchenko, Irina.

— Oui.

Взяла верхній квадрат.

Чотирнадцять.

Ірина подивилася.

— Ви серйозно?

Жінка не зрозуміла.

— Rien.

Приколола номер до трико.

Той самий.

На першому прослуховуванні у Франції вона теж була чотирнадцятою. Тоді цей номер злив її з усіма іншими. Тепер чомусь заспокоїв.

Принаймні тут нічого не змінилося.

У залі було двадцять дев’ять людей. Ірина порахувала автоматично й розсердилася на себе.

Кількох знала з літніх класів.

Élise — невисока, світла, з сильними стопами й звичкою зав’язувати волосся двічі, бо перша гумка завжди рвалася.

Françoise — старша за Ірину, вже працювала в іншій трупі й прийшла на прослуховування через зміну керівництва.

І темноволосий чоловік, якого Ірина бачила кілька разів біля станка.

Він назвався:

— Marc.

— Марк.

— Non. Marc.

— Я так і сказала.

— Ні.

Ірина примружилась.

— Тоді будеш Сашко.

— Quoi?

— Нічого.

Він усміхнувся, хоча не зрозумів.

Класичну частину вона пройшла чисто.

Не блискуче. Не гірше за інших. Ірина вперше за багато років дозволила собі не перевіряти кожну людину в дзеркалі, щоб зрозуміти, хто сильніший.

На grand allegro все одно перевірила.

Стара звичка.

Потім прийшов хореограф із довгим волоссям. Той самий, що влітку сказав їй: You dance falling.

Ірина його запам’ятала.

Він, здається, теж.

Показав комбінацію без музики.

Різкий крок.

Плече вперед.

Падіння на бік.

Перекат.

Піднятися не через красиву лінію, а через вагу.

Улітку Ірина кожного разу встигала врятувати позу. Тепер не стала.

На першому падінні стегно боляче вдарилося об підлогу.

— Better, — сказав хореограф.

— Дуже дякую.

Він усміхнувся.

Можливо, зрозумів тон.

Після комбінації залишили п’ятнадцятьох.

Потім дев’ятьох.

На перерві Ірина сиділа біля стіни й міняла пластир на мізинці.

Marc сів поруч.

— Fourteen lucky?

Ірина подивилася на номер.

— No.

— You still here.

— You too.

— My number twenty-two.

— Then twenty-two lucky.

— Maybe.

Élise простягнула Ірині маленьку коробку каніфолі.

— Tu veux?

— Merci.

Ірина потерла носки балеток.

Усе було дивно звичайним.

Люди нервували. Хтось ховався в туалеті. Хтось говорив без зупинки. Одна дівчина їла банан маленькими шматками й кожні десять секунд дивилася на двері.

Так само було в Києві.

Так само в Донецьку.

Свобода не скасувала прослуховувань.

Це чомусь теж заспокоювало.

Наприкінці лишили трьох.

Ірина.

Élise.

Marc.

Їх запросили по одному.

У кабінеті сиділи троє. Клер не було. Перекладала молода працівниця адміністрації, яка говорила англійською краще за Ірину, але гірше за себе думала.

— Три місяці пробного контракту.

Ірина слухала.

Ансамбль.

Не солістка.

Повний робочий день.

Вистави, репетиції, клас.

Зарплата.

Цифру вона попросила написати.

Дивилася на папір.

— Це багато?

Перекладачка засміялася.

— Для Парижа? Ні.

— Для мене?

— Ви самі вирішите.

Ірина вже знала, що вирішила.