Глава 4. Дзвінок

Перші два тижні Ірина не дзвонила додому.

Щоранку думала: після класу. Після класу знаходила причину дочекатися вечора. Увечері міжнародний дзвінок уже здавався справою на завтра.

На третій тиждень Клер спитала:

— Ти повідомила батьків?

Ірина різала хліб на спільній кухні.

— Вони знають.

— Звідки?

— З газет. З театру. З міліції. З усіх місць, крім мене.

Клер сперлася на холодильник.

— Я не це питала.

Ірина відрізала занадто товстий шматок.

— Ні.

Міжнародний дзвінок вони замовляли з поштового відділення. Клер пояснила працівниці номер, місто, країну. Ірина тричі перевірила цифри, хоча знала домашній телефон краще, ніж власну дату народження.

— Коли? — спитала вона.

Клер переклала відповідь.

— Треба почекати.

— Скільки?

— Від кількох хвилин до години.

Ірина сіла на дерев’яну лаву.

— Чудова система.

— Хоч щось знайоме.

Чекали сорок хвилин.

Клер купила каву з автомата. Ірина не захотіла. Через двадцять хвилин випила половину Клериної.

Коли працівниця назвала номер кабіни, Ірина встала так різко, що сумка впала.

У кабіні було жарко. На склі від чиєїсь долоні лишився жирний слід. Слухавка важка, чорна.

Спершу шипіло.

Потім далекий жіночий голос оператора.

Потім гудки.

Один.

Другий.

Третій.

На четвертий відповіла чужа жінка.

— Алло?

Ірина завмерла.

— Алло?

— Вибачте.

Поклала слухавку.

Клер, яка стояла за склом, підняла брови.

— Чужі, — сказала Ірина, хоча Клер не могла чути.

Вони перевірили номер. Одна цифра була записана працівницею неправильно.

Замовили ще раз.

Цього разу чекали майже годину.

Ірина ходила від вікна до дверей. На двадцятій хвилині сказала:

— Можемо піти.

— Можемо.

Не пішли.

Другий дзвінок обірвався одразу після з’єднання.

Третій — ніхто не відповів.

На четвертий Ірина вже не була певна, що хоче.

— Може, вони на роботі.

— Може.

— У мами сьогодні до п’ятої.

— Котра там?

Ірина порахувала.

— Вже мала бути вдома.

Клер нічого не сказала.

На п’ятий дзвінок відповіла мама.

— Алло?

Ірина притиснула слухавку до вуха.

Голос був той самий.

Не старший. Не зламаний. Не з газет.

Домашній.

— Мамо.

Тиша.

— Мамо?

— Іра?

В Ірини підкосилися ноги. Вона сіла на маленький відкидний стілець у кабіні.

— Так.

Ще тиша.

Потім мати спитала:

— Ти жива?

Ірина засміялася. Один звук. Невчасний.

— Так.

— Здорова?

— Так.

— Нічого не болить?

— Мамо.

— Я питаю.

— Нічого.

— Їси?

Тут Ірина заплакала.

Без ридань. Просто вода пішла з очей, і вона витирала її рукавом чужого светра.

— Їм.

— Нормально?

— Нормально.

— Не кавою.

— Не кавою.

За склом Клер відвернулася до вікна.

Ірина вдихнула.

— До вас приходили?

На іншому кінці стало тихо.

— Мамо?

— Іро, по телефону не треба.

— Я просто хочу знати.

— Ми живі.

— Тато?

— На роботі.

— Йому щось...

— Я сказала: не треба.

Голос матері був спокійний. Саме це лякало.