Глава 3. Паспорт

За паспортом вона почала питати на третій день.

На п’ятий перестала вірити відповідям.

«Питання вирішується» означало, що нічого не вирішилося.

«Ми звернулися» — що хтось написав листа.

«Очікуємо» — що тепер усі чекали.

Через тиждень Ірині повідомили: представник радянського консульства хоче зустрічі.

Вона сиділа в кабінеті навпроти французького чиновника й дивилася на перекладача. Нового. Молодого, з криво зав’язаною краваткою й ручкою, яка весь час випадала з нагрудної кишені.

— Ви не зобов’язані погоджуватися, — сказав він.

— Паспорт у них?

Чиновник відповів довго.

— Ймовірно, документи лишилися у представників вашої гастрольної групи, а далі могли бути передані консульству. Французька сторона зробила запит.

— «Ймовірно» — це де?

Перекладач усміхнувся.

— Це «ми не бачили його власними очима».

— Якщо я піду на зустріч, вони віддадуть?

Він переклав питання.

Чиновник похитав головою.

— Немає гарантії.

— Тоді ні.

— Ви хочете подумати?

— Ні.

— Вони можуть попросити поговорити без французьких представників.

— Тим більше ні.

Ірина сказала це швидше, ніж встигла злякатися.

Чиновник щось записав.

— Вони можуть мене змусити повернутися?

Перекладач не став одразу перекладати. Подивився на неї.

— Тут — ні.

— Я хочу, щоб він теж відповів.

Переклав.

Чиновник повторив те саме іншими словами.

Ірина кивнула.

Тільки тоді зрозуміла, що весь тиждень не вірила до кінця.

Їй видали тимчасовий документ з фотографією, печаткою і прізвищем, надрукованим без помилки. Не паспорт. Не дозвіл на все. Папір, який треба було показувати разом з іншими паперами.

— З ним можна працювати?

Перекладач переглянув примітку.

— Не одразу. Потрібне ще оформлення.

— Скільки?

Він подивився на неї з жалем.

— Не питайте.

— Я все одно спитаю.

— Тоді я все одно не знаю.

П’єр домовився, щоб вона могла приходити на професійний клас у студію знайомої трупи.

Без контракту.

Без зарплати.

Без обіцянок.

Для Ірини цього вистачило.

Першого ранку вона вийшла о сьомій двадцять. Клер написала їй маршрут на клаптику паперу: дві зупинки автобусом, потім метро, потім ще десять хвилин пішки.

Ірина пройшла весь шлях пішки.

Не з принципу.

Майже.

У неї залишалося трохи грошей, Клер дала ще, організація видавала невелику допомогу. Але Ірина не розуміла, чи це гроші держави, благодійників, Клер, П’єра чи всіх разом. Витрачати чужі гроші було гірше, ніж ходити сорок хвилин.

На третій день Клер з’ясувала.

— Ти ходиш пішки?

— Так.

— В один бік?

— Люди зазвичай повертаються тим самим способом.

— Ірино.

— Що?

— У тебе є квитки.

— Я не купувала.

Клер дістала з кишені книжечку з талонами.

— Тепер є.

Ірина не взяла.

— Скільки?

— Не починай.

— Скільки?

— Я не пам’ятаю.

— Брешеш.

— Так.

Ірина взяла книжечку.

Увечері записала суму приблизно.

Вона вже мала окремий аркуш.

Клер — продукти, квитки.

Сільві — одяг.

П’єр — пуанти. Він оплатив їх сам, не питаючи.

Організація — кімната, рушники, мило.

Навпроти останнього Ірина поставила знак питання. Не знала, кому це повертати.

Через тиждень Клер знайшла аркуш на столі.

— Це що?

— Нічого.

— Там моє ім’я.

— Тоді не нічого.

Клер взяла.

— Ти записала чай?

— Два.

— Я купувала тобі чай двічі?

— Три. Один я заплатила сама.