Глава 2. Прізвище

Першу газету принесла мадам Бержер.

Вона поклала її на стіл біля сніданку так обережно, ніби там лежало щось крихке.

Ірина побачила фотографію ще до того, як розібрала заголовок.

Фотографія була жахлива.

Спалах вибілив обличчя. Одне око майже заплющене. Волосся після вистави стирчало біля скроні. Пальто застебнуте не на той ґудзик.

— Це вони навмисно? — спитала Ірина.

Клер підсунула чашку.

— Думаю, це найкраща з тих, що були.

— Тоді в них велика проблема.

Під фотографією великими літерами стояло LEVCHENKO.

Ірина перевірила двічі.

— Прізвище правильно.

— Вітаю.

— А далі?

Клер почала читати й на другому реченні зупинилася.

— Ну?

— «Радянська балерина обирає свободу».

Ірина відклала ложку.

— Я такого не казала.

— Ти взагалі їм нічого не казала.

— Тим більше.

Вона потягнула газету до себе, ніби могла знайти французьке слово, яке доводило б помилку.

— Тут Донецьк?

Клер прочитала підпис під фото.

— Ні.

— Що?

— «Солістка київського балету».

Ірина подивилася так, що Клер розсміялася.

— Не смійся. Я чотири роки працюю в Донецьку.

— З усього тексту тебе обурило це?

— А що має обурити?

— Не знаю. Холодна війна. Втеча. Свобода.

— Вони написали не той театр.

Клер підняла руки.

— Добре.

— І це слово не кажи.

До обіду газет стало три.

До вечора п’ять.

Одна назвала її «зіркою радянського балету». Інша — «молодою примою». Третя написала, що вона «покинула трупу під час гастролей у Парижі», хоча сталося це в Марселі.

Ірина виправляла олівцем.

Клер повернулася з телефонної будки й застала її над столом.

— Що ти робиш?

— Виправляю.

— Газету?

— Хтось має.

— Ти збираєшся їм відправити?

Ірина подумала.

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Щоб хоч десь було правильно.

Клер нічого не сказала.

Наступного дня приїхало телебачення. Ірина відмовилася виходити. Мадам Бержер спочатку намагалася пояснити щось про увагу преси, потім побачила Іринине обличчя й пішла сама.

Через годину подзвонив П’єр.

Клер тримала слухавку біля вуха, перекладала уривками.

— Він каже, є журналістка з танцювального журналу. Анн Дюмон. Вона пише про балет, не про політику.

— Усі кажуть, що не про політику, поки не спитають про політику.

Клер передала це.

П’єр відповідав довго.

— Ну?

— Він каже: якщо не хочеш — не говори.

— А навіщо тоді дзвонив?

— Бо думає, що вона не дурна.

Ірина зітхнула.

— Це рекомендація?

— Для П’єра майже освідчення.

Анн приїхала без фотографа.

Це було перше, що їй зарахували в плюс.

Друге — вона принесла старий номер журналу з рецензією на виставу Донецького театру у Варшаві.

— Ви знаєте наш театр? — Ірина не приховала здивування.

Клер переклала.

Анн відповіла, що бачила трупу один раз і пам’ятає «Жізель».

— Хто танцював?

Анн назвала прізвище.

Правильно.

Ірина сіла.

— Добре. Можемо говорити.

Клер ледь помітно усміхнулася.

Анн поставила маленький диктофон на стіл.

Ірина одразу подивилася на нього.

— Можна без?

Журналістка вимкнула й прибрала в сумку.

Почали з училища.

З Галини Петрівни.

З першого розподілу.

З Бориса Андрійовича.

З того, чим відрізняється провінційний театр від столичного і чим не відрізняється зовсім.

Ірина розповіла про четверту лінію, про першу заміну, про те, як Наташа одного разу загубила коробку з новими пуантами й плакала сильніше, ніж після розриву з нареченим.