Глава 1. Без валізи

Ірина прокинулася від того, що хтось тягнув валізу коридором.

Коліщатка билися об стики підлоги: два короткі удари, пауза, ще два. Вона розплющила очі й кілька секунд дивилася на білу стелю з жовтим слідом біля труби.

Валіза.

Її не було.

Це повернуло все одразу.

Марсель. Службовий вихід. Не той автобус. Поліцейський, який тричі повторив одне французьке слово, а вона все одно не зрозуміла. Потім жінка з англійською. Потім перекладач. Пластиковий стаканчик з чаєм, у якому цукор лежав на дні, бо не було ложки.

І питання, після якого вже не можна було зробити вигляд, що вона просто заблукала:

«Ви хочете повернутися до Радянського Союзу?»

Ірина сіла.

На ній була сорочка з учорашнього виступу — не сценічна, звичайна, кремова, з відірваним нижнім ґудзиком. Вона спала в ній, бо іншого не мала. Пальто висіло на спинці стільця. Туфлі стояли під батареєю. В одному ще була дрібна біла крихта каніфолі.

Кімната належала якійсь організації, назву якої вона не запам’ятала. Учора їй пояснювали хвилин п’ятнадцять. Вона зрозуміла три речі: тут можна переночувати, тут не можна залишатися надовго і вранці за нею прийдуть.

На стільці лежала її сумка.

Ірина витрусила все на ковдру.

Гаманець.

Тридцять два франки і радянська дрібнота, яка тепер була зовсім непотрібна.

Гребінець.

Три шпильки.

Пластир.

Носова хустинка.

Картка П’єра з адресою та телефоном.

Ключ від готельного номера.

Ірина взяла ключ у руку.

На пластмасовій бирці було написано 417.

Його треба було повернути. Комусь. Колись.

Вона поклала назад.

Зубної щітки не було.

Учора це її не хвилювало. Учора не було часу думати про зуби. Тепер вона стояла над маленькою раковиною в кінці коридору, полоскала рот холодною водою і відчувала себе людиною, яка дуже погано підготувалася до власної втечі.

— Молодець, Левченко, — сказала своєму відображенню.

Жінка біля сусідньої раковини обернулася.

Ірина усміхнулася.

— Pardon.

Жінка усміхнулася у відповідь, хоча не зрозуміла нічого.

Коли Ірина повернулася до кімнати, у двері постукали.

Мадам Бержер — сьогодні Ірина нарешті розчула прізвище — принесла паперовий пакет і два рушники.

— Pour vous.

У пакеті лежали мило, маленька паста, щітка, дешевий шампунь і гребінець.

Ірина взяла зубну щітку.

Синя ручка. Жорстка щетина.

— Merci.

Мадам Бержер показала на годинник.

— Neuf heures.

— Police?

— Non, non.

Далі було багато французької. Ірина виловила avocat і interprète.

Адвокат. Перекладач.

— D’accord.

Це слово вона вже вивчила.

О дев’ятій її посадили за стіл у кімнаті, де пахло пилом, кавою і папером. Чоловік навпроти був не поліцейський. Він назвав своє ім’я, посаду, потім повторив повільніше. Ірина кивнула так переконливо, ніби все зрозуміла.

Перекладач був той самий, що вночі. Сорокарічний чоловік із втомленими очима й акуратним вусом.

— Сьогодні буде трохи довше, — сказав він.

— Учора теж так казали.

Він усміхнувся.

Почали з простого.

Ім’я.

Дата народження.

Місце проживання.

Професія.

— Артистка балету.

Чоловік щось уточнив.

— Він питає, де саме.

— Донецький театр опери та балету.

— Назву повністю?

Ірина сказала.

Перекладач переклав.

Потім почалося те, на що в неї не було готової форми.

— Вас переслідували органи влади?

— Ні.

Перекладач затримав ручку.

— Вам погрожували?

— Ні.

— Вас арештовували?

— Ні.

— Ви були членом політичної організації?

— Я була в профспілці.

Він подивився на неї.

— Це не те.

— Я знаю.

Чоловік навпроти поставив наступне питання.

— Чому ви не хочете повертатися?