13.

Віта

- Ну ж бо! Не мовчи! - благає Катя, коли ми закриваємося в сестринській на обід. 

- Про що розповідати? 

- Ти знущаєшся? Вчора з роботи втекла зі своїм колишнім, а тепер кажеш, що розповідати нема чого? Не повірю! 

Катя чекала розповіді півдня, а я поводилася як партизан і ні слова не промовила. Тримала інтригу. 

Подруга гріє контейнери з їжею в мікрохвильовій печі, включає чайник. Дивлячись на те, як вона старається, навіть смішно стає. 

- Все пройшло добре. Душевно посиділи, потім Кирило відвіз мене додому. Йому по дорозі було. Сказав, що постарається допомогти, — відповідаю я, приймаючи чашку гарячого чаю. 

— Ну от! А я тобі що казала? – усміхається Катя. - Він заради тебе на все готовий! Так дивився тоді в машині, що навіть у мене мурашки йшли по шкірі.

Я цокаю язиком і відводжу погляд. Роблю ковток чаю, що обпалює горло. Звичайно Кирило дивився, нічого особливого. Принаймні, я не помічала до вчорашнього вечора, коли Самсонов накинувся на мене з поцілунками у дворі будинку. Це було дуже несподіванно! Він цілував, чіпав і зухвало роздягав. А я стояла як дурна зі спущеною сукнею та оголеними грудьми. І нічого не могла з цим вдіяти! Бо боялася його відмови. Ага. Господи, та кому я брешу? Бо теж цього хотіла. Не дай боже хтось із сусідів побачив би і доповів бабусі про те, чим займалася її внучка... Я б з сорому згоріла! 

Мене інше мучить. Чисто жіноча цікавість. Всю ніч та ранок про це думала. Якщо Кирило поводився настільки нестримно, чи це означає, що у відносинах з новою жінкою у нього не все гладко? Чи просто захотілося розважитися і згадати минуле? 

— Майя тепер житиме з тобою і бабусею! - Продовжує Катя. - Чудово ж!

— Так, чудово. Сестра нормального життя не знала. Батьки алкоголіки, вдома їсти не було чого, одягу ніколи нового не купували. Якби не бабуся, яка завжди про неї дбала, Майя б пропала.

- Яка вона в тебе молодець!

Правда, вранці ми з бабусею нехило посварилися. Вона вважала, що я сиджу, склавши руки і нічого не хочу робити для того, щоб забрати сестру. Наче це так просто! Сказала, що я — дірява голова, нещасні довідки забула! Я грубо відповіла, розлютилася. Після чого бабуся повідомила, що як тільки опіка віддасть нам Майю, вона забере її собі в село і звалить із столиці. Слова про те, що так не пройде – не діяли! Опіка буде щонайменше щомісяця протягом першого року заявлятися до мене в квартиру і цікавитися тим, як я впораюся з обов'язками. А просто забрати Майю і звалити в селище ... Та не вийде так! 

— Не звертай уваги, - відмахується Катя. – Вона вже старенька, не розуміє, що отримати одну нещасну довідку — це цілий квест! Можна вбити всю нервову систему. Залишиться бабуся у столиці, нікуди не подінеться.

— Було б добре. У Києві для дівчинки більше можливостей. Я запишу її в хорошу школу, художку. Майї сподобається, я впевнена! 

- Все вийде, Віт! – Катя кладе долоню на моє плече і трохи стискає на знак підтримки.— Але ти головне мені скажи: що ти винна Кирилові натомість за допомогу? 

Двері у сестринську з гуркотом відчиняються, на порозі з'являється Галина Миколаївна. Вона стоїть, уперши руки в боки і свердлить нас суворим поглядом. Іноді я ловлю себе на думці, що страшенно боюся її!

- Обід давно закінчився! 

- Ще три хвилини! - обурюється Катя, тицьнувши на циферблат вказівним пальцем. 

Я так сперечатися не вмію, тому винувато втискаю голову в плечі.

— За моїм годинником скінчився! - цідить старша. - Марш на свої місця. 

Швидко підхопившись з дивана, мию чашки. Переживаю, що нам вліплять догану і викинуть із клініки. Це Катя нічого не боїться. Вона вміє і навіть любить сперечатися з Галиною Миколаївною. 

Повернувшись в маніпуляційну, звіряюся з призначеннями лікарів та готуюся до активної роботи. 

У п'яту палату надійшла дівчина. Молоденька, гарненька. Ледве старше дев'ятнадцяти. Вагітна, термін трохи більше восьми тижнів. Має загрозу переривання, сильну кровотечу. Батьки вирішили доставити її до нас. Я так перейнялася історією дівчини, що переживаю так само сильно, як вона сама. 

— Як почуваєшся, Олено?

— Не знаю, — знизує вона плечима. - Кровить, але значно менше. 

- Це вже добре. 

- Справді? 

Вона перехоплює мене за руку і впивається синіми очима в мої.

- Як думаєш ... у мене вийде зберегти малюка? 

Язик прилипає до піднебіння, мене трясти починає. Я не лікар. Не знаю, боже. Нічого не знаю. Але дуже хочу, щоб вона змогла зберегти дитину. Щоби все вийшло, бо втрата — це завжди дуже боляче. А я молитися за неї буду.

Олена сказала, що самотня. Майбутній батько звалив, щойно дізнався про те, що його дівчина вагітна. Батьки злилися, лаялися, адже вона навчається в університеті лише на другому курсі, але на аборт не відправили. Коли поставили загрозу переривання вагітності, привезли доньку на збереження до кращої клініки із сучасним підходом – нашу. 

- Ти головне не вставай. Взагалі. Краще мене клич, я прибіжу якщо треба. 

— Дякую, — усміхається дівчина. – Так і вчиню. Не встану, поки не мине загроза. 

Я виходжу з палати у поганому настрої. Хочеться посміхатися та сумувати одночасно. Я надто прив'язуюся до пацієнтів, не можу абстрагуватися і через це часто потім страждаю. Я помічаю на підвіконні вібруючий телефон і мчу до нього з усіх ніг. Дзвонить Кирило! Я відчуваю, він щось дізнався про сестру.