1.

Віта 
 
 - Катюш, прикрий мене! - прошу колегу, притискаючи слухавку до вуха. - Сьогодні в місті дурдом твориться, ледве влізла в переповненої маршрутки, а вона взяла і зламалася на половині дороги! 
 
 - Добре, Віта. Але ти поквапся. Не думаю, що Галині Миколаївні сподобається твоє запізнення. 
 
 - Знаю, знаю! Уже мчу! 
 
Відключивши телефон і кинувши його в сумочку, переходжу на біг. Плювати на укладку, над якою я корпіла весь ранок. Головне, встигнути. 
 
Роботу в приватному госпіталі на посаді медсестри я отримала всього тиждень тому. В один із днів зателефонувала мати моєї подруги, Жанна Леонідівна, і сказала, що мене готові взяти. Без досвіду, на прекрасні умови, з гнучким графіком і нормальною заробітною платою. Я стрибала до стелі від щастя, тому що завжди хотіла підробляти за фахом. За плечима невдалий досвід продавця-консультанта, офіціантки і покоївки. 
 
У відділення я залітаю, запізнившись на три хвилини. Знімаю з себе верхній одяг, пригладжую волосся, мию руки і переодягаюся в білосніжний костюм. Здається, пронесло. 
 
День проноситься блискавично, я завантажена роботою і пацієнтами. В обід нарешті видається вільна хвилинка, щоб перетнутися з Катею і випити чай. 
 
Ми познайомилися недавно, але за короткий час встигли подружитися. Катя теж студентка вищих медичних навчальних закладів, прийшла працювати в госпіталь після третього курсу. Зараз вона на п'ятому і вдало поєднує медсестринство з навчанням. 
 
 - До речі, Римма Львівна тебе шукала! Сказала, що ніхто не вміє так ніжно ставити крапельниці та ін'єкції, як ти. 
 
 - Вона вміє лестити, - посміхаюся я. 
 
 - Пф-ф, така дамочка, як вона, лестити не вміє, Віта.Ти справді їй сподобалася. 
 
Дуже приємно це чути, бо до кожного пацієнта я ставлюся з любов'ю і повагою. Старанно виконую свою роботу, підтримую розмову і неодмінно говорю компліменти і підбадьорливі слова. Їм так легше, по собі знаю. 
 
 - Добре, я зрозуміла, що ти не хочеш нею займатися, - відповідаю Каті. - Доп'ю чай і поставлю крапельницю. 
 
 - Хто сказав, що я не хочу? - фиркає подруга. - Просто вона так дивиться на мене, що руки тремтіти починають. 
 
Ми плавно переходимо на інші теми, домовляємося в п'ятницю ввечері посидіти в кафе і повечеряти. На роботі часу обговорювати особисте життя майже не залишається. Ми цілком і повністю присвячені пацієнтам. 
 
Вимивши чашку, обробляю руки і, взявши штатив, виходжу в коридор. Палата Римми Львівни знаходиться в лівому крилі. Поки йду, вітаюся з лікарями і операційними медсестрами. Настрій відмінний, на губах грає посмішка. 
 
 - Здравствуйте! - вітаю пацієнтку. - Ви на мене чекали? 
 
 - Віточка! - радіє Римма Львівна. - Чекала! 
 
 - Як себе почуваєте? 
 
 - Ось тебе побачила, і вже відмінно! До цього до мене заходила інша медсестра, але я прогнала її, тому що в минулий раз через неї випав катетер, а ти знаєш, як складно на моїх руках знайти вену. 
 
 - Складно, дуже! - погоджуюся з нею. Але у мене якимось дивом з першого разу вийшло. 
 
Я встановлюю крапельницю, питаю про відчуття. Голова не крутиться, не нудить? 
 
 - Можеш сильніше включити? - просить Римма Львівна. - До мене син повинен приїхати сьогодні, хочу мати можливість ходити. 
 
 - Тільки синові своєму скажіть, щоб притримував вас. Ви дама сильна, але після крапельниці не рекомендується ходити. Мінімум півгодини полежати потрібно. 
 
 - Добре, Віточка. 
 
Я йду, попросивши Римму Львівну натиснути на кнопку виклику персоналу, як тільки закінчиться флакон. Вона киває і проводжає мене поглядом до дверей. Нарешті до неї хтось прийде! Нещасна жінка наодинці пережила операцію з видалення матки. На наступний день забігала подруга, але син - жодного разу. Я бачила, як вона плакала. Втішала, веселила її, як могла. 
 
У маніпуляйній мені дзвонить Віра. Вона працює по змінах, але сьогодні у її свекрухи ювілей, тому вона просить мене трохи затриматися. 
 
 - Надовго не зможу, Віро. Мені бабулю на вокзалі зустрічати. Я розповідала, пам'ятаєш? 
 
 - Пам'ятаю, Віт! Я недовго затримаюся. На годину, максимум дві. 
 
Скинувши виклик, чую сигнал з тринадцятої палати, де лежить Римма Львівна. Залишаю телефон на кушетці, виходжу в коридор і швидким кроком прямую на виклик. 
 
 - Уже закінчився флакон? - питаю хвору. 
 
 - Віточка, ти не лайся, але я сама прискорила цей процес. Син біля клініки, зараз прийде. 
 
Все-таки лаю її, але по-доброму. У той момент, коли відриваються двері в палату, я від'єдную крапельницю і закручую кришечку катетера. І не перестаючи кажу, що Римма Львівна у нас сильна жінка і обов'язково скоро бігати почне. 
 
 - Кирило! Нарешті ти прилетів! 

Від згадки цього імені кидає в жар. Більше двох років минуло, а я все так само реагую. 
 
 - Здрастуй, мама, - вимовляє чоловік за моєю спиною. 
 
По потилиці пробігає табун мурашок. Я випрямляюся, відчуваючи, як голосно калатає серце. Це не може бути він. Просто не може. Стільки часу пройшло, ми жодного разу не перетнулися, хоча я мріяла про це кожен чортів день без нього. 
 
Обернувшись, хочу переконатися в тому, що помилилася. Цей оксамитовий голос може належати якому завгодно Кирилу, але менше всього на світі я очікую, що він належить моєму. Вірніше, давно не моєму. З тих пір як кинув мене виживати наодинці, Самсонов перестав бути моїм чоловіком, а я перестала бути його дівчинкою. 
 
 - Добрий день, - вимовляю тремтячим голосом. 

Кирило Самсонов впивається своїми темними очима в моє обличчя. Дивиться довго і невідривно, пропалюючи в мені дірку. Я рушити з місця тому не можу. 
 
Він майже не змінився з тих пір, як ми не бачилися. Такий же красивий, високий, широкоплечий - справжній військовий. Тільки погляд став іншим - холодним. Немов льодом покрився. Раніше я могла розтопити його однією лише посмішкою, але тепер він непробивний.