Ферма

ГЛАВА IV. ФЕРМА

I. Покупець

Після розмови з Гансом Еліас ще довго не міг змусити себе залишити перший корпус, хоча прекрасно розумів, що його присутність біля загону 429 уже давно привертає увагу працівників, які час від часу проходили повз нього, не ставлячи жодних запитань і не намагаючись наказати йому піти, ніби на фермі існувало правило, про яке йому ніхто не повідомив, але всі інші давно його засвоїли: людина може перебувати там, де їй дозволено перебувати, доти, доки сама не починає розуміти, чому їй дозволили туди зайти.

Жінка, яку ще вчора називали номером 428, а тепер позначили його колишнім номером, сиділа в дальньому кутку загону, притиснувшись спиною до бетонної стіни, і дивилася на Еліаса з тим незрозумілим спокоєм, який з’явився в її погляді після повернення. Він не знав, що саме з нею сталося за межами ферми, не знав, куди її забрали й чому повернули назад, однак тепер дедалі сильніше відчував, що саме вона бачила щось таке, чого він досі не міг побачити, навіть перебуваючи всередині цієї системи.

Він опустився навпочіпки перед ґратами й деякий час мовчав, розглядаючи її обличчя, намагаючись знайти там хоча б найменший натяк на відповідь.

— Я не знаю, чи ти взагалі розумієш, що я говорю, хоча після всього, що вже сталося, я починаю думати, що саме це питання тут найменше потребує відповіді, тому що всі навколо поводяться так, ніби не розуміють, про що я питаю, хоча насправді прекрасно знають значно більше за мене, і, можливо, єдина різниця між нами полягає в тому, що тобі вже немає сенсу щось приховувати.

Жінка повільно нахилила голову.

Еліас подивився на її зашиті губи.

Раніше цей шов викликав у нього лише огиду, проте тепер він раптом подумав, що, можливо, рот зашивали не для того, щоб вона не могла говорити.

Можливо, його зашили тому, що вона вже сказала все необхідне.

Ця думка з’явилася настільки несподівано, що Еліас навіть відступив від ґрат.

— Ти знаєш, хто я?

Жінка продовжувала дивитися на нього.

— Я маю на увазі не номер, тому що номер тут, очевидно, означає щось більше, ніж просто цифри, а моє справжнє ім’я, те, яке я мав до того, як приїхав сюди.

Після цих слів вона повільно підняла руку й торкнулася пальцями підлоги.

Спочатку Еліас подумав, що вона збирається написати цифри, однак замість цього жінка провела пальцем по пилу, залишаючи нерівні лінії.

ЕЛІАС.

Він завмер.

Його ім’я було написане криво, деякі літери майже розсипалися в пилу, але він упізнав його відразу.

— Звідки ти його знаєш?

Жінка стерла напис долонею.

Потім знову провела пальцем по підлозі.

Цього разу там з’явилося інше слово.

НЕ ПАМ’ЯТАЄШ.

Еліас дивився на напис, відчуваючи, як усередині нього починає наростати гнів.

— Я пам’ятаю все, що зі мною відбувалося, я пам’ятаю, як приїхав сюди, пам’ятаю дорогу, пам’ятаю роботу, яку шукав, і пам’ятаю, як зустрів Ганса, тому якщо ти намагаєшся сказати мені, що я щось забув, то тобі доведеться пояснити, що саме.

Жінка не відповіла.

Вона лише повільно провела пальцем ще раз.

ДОРОГУ.

Еліас нахилився ближче.

— Я пам’ятаю дорогу.

Вона написала:

НЕ МІСТО.

Він дивився на ці два слова, і саме тоді зрозумів, що не може згадати назву міста, з якого приїхав.

Ця думка спочатку здалася йому безглуздою, тому що він пам’ятав дорогу, пам’ятав стару заправку, де зупинявся, пам’ятав дощ, який почався після обіду, і навіть смак кави, яку купив у пластиковому стаканчику, проте щойно він спробував пригадати назву самого міста, у пам’яті виникла дивна порожнеча, ніби слово просто ніколи не існувало.

Жінка дивилася на нього.

Еліас повільно підвівся.

— Ні, — сказав він, хоча сам не знав, кому саме заперечує. — Це нічого не означає, тому що люди іноді не пам’ятають назви міст, особливо якщо прожили там недовго, і це не означає, що вся їхня історія вигадана.

У цей момент за його спиною пролунав голос Ганса.

— Ви маєте рацію, Еліасе, хоча було б значно простіше, якби люди перестали вважати власну пам’ять доказом того, що щось справді відбулося.

Еліас різко обернувся.

Ганс стояв у проході, а поруч із ним знаходився чоловік у темному костюмі, якого Еліас раніше ніколи не бачив. Незнайомець не був схожий на звичайного відвідувача, оскільки не проявляв ані цікавості, ані огиди до того, що відбувалося навколо, і дивився на загони з тією самою уважністю, з якою заможна людина могла б оглядати стару картину перед покупкою.

— Це він? — запитав незнайомець.

Ганс не поспішав із відповіддю.

— Це залежить від того, кого саме ви приїхали побачити.

Чоловік подивився на Еліаса.

— Я думаю, ви прекрасно розумієте, кого я маю на увазі.

Еліас відчув, як усередині нього знову піднімається холод.

— Якщо це ваш покупець, то я хочу одразу сказати, що ви можете забути про будь-яку угоду, тому що я нікуди з вами не поїду, і якщо ви справді вважаєте, що можете поводитися зі мною так само, як із людьми за цими ґратами, то вам доведеться спочатку пояснити, ким ви себе взагалі вважаєте.

Незнайомець усміхнувся.

— Мені завжди подобається ця частина.

Еліас повернувся до Ганса.

— Що він має на увазі?

Ганс зітхнув так, ніби саме цього моменту намагався уникнути протягом усієї їхньої знайомості.

— Він має на увазі, що ви знову починаєте говорити так само, як говорили минулого разу.

Еліас деякий час просто дивився на нього.

— Якого минулого разу?