Покупець

I. Огляд

Після ночі, проведеної в першому корпусі, Еліас уже не міг ставитися до свого номера так само байдуже, як раніше, хоча протягом наступного дня неодноразово намагався переконати себе, що цифри, які жінка писала пальцем на бетонній підлозі, не обов’язково означали те, що він собі уявив. Він міг знайти десятки пояснень, якщо достатньо довго примушував себе не думати про очевидне, оскільки вона могла побачити його бірку раніше, запам’ятати цифри випадково або просто повторити номер, який уже був десь написаний у документах чи на дверях, однак щоразу, коли він доходив до більш-менш переконливого пояснення, перед його очима виникало обличчя Ганса, а разом із ним і та особлива усмішка, з якою керуючий завжди відповідав на запитання, що підходили надто близько до чогось важливого.

Найбільше Еліаса дратувало навіть не те, що Ганс постійно уникав прямих відповідей, а те, що він майже ніколи не брехав, принаймні у звичайному розумінні цього слова, тому що кожна його фраза була побудована так, аби залишатися формально правдивою, водночас приховуючи все, що могло дати Еліасу можливість зрозуміти справжню природу ферми. Саме через це він дедалі частіше ловив себе на думці, що починає сумніватися не лише в Гансові, а й у самому собі, оскільки людина, яка постійно чує напівправду, рано чи пізно починає самостійно добудовувати відсутні частини, а потім уже не може відрізнити реальність від того, що народилося у її власній уяві.

Наступного ранку, коли за дверима його кімнати пролунав стукіт, Еліас уже не спав, хоча й лежав у ліжку із заплющеними очима, слухаючи, як за стінами житлового корпусу поступово прокидається ферма. Він чув кроки працівників, глухий рух техніки та далеке, майже рівномірне гудіння, яке виникало з боку загонів і час від часу переривалося приглушеними звуками, що вже не здавалися йому ні людськими, ні тваринними.

Відчинивши двері, він побачив двох працівників, яких раніше зустрічав на території ферми, хоча так і не встиг запам’ятати їхніх імен. Один тримав у руках металеву коробку, другий — тонку папку з документами, і обидва виглядали так, ніби прийшли виконати одну з тих процедур, які повторюються щодня й не потребують жодних пояснень.

— Ганс просив провести вас до медичного корпусу, — сказав старший із чоловіків, переглядаючи записи в папці. — Не хвилюйтеся, це не займе багато часу, хоча вам доведеться пройти повний огляд, оскільки деякі дані, які ми отримали під час вашого оформлення, потрібно оновити.

Еліас сперся плечем на дверну раму й кілька секунд дивився на нього, намагаючись зрозуміти, чи справді він почув останню фразу правильно.

— Коли я приїхав сюди, мене вже оглядали, і тоді мені пояснили, що це необхідно для працевлаштування, тому я не зовсім розумію, які саме дані могли так швидко застаріти, особливо якщо останні кілька днів я майже не залишав території ферми.

Працівник знизав плечима.

— Я не вирішую, кого й коли оглядати, Еліасе, тому можу сказати лише те, що отримав у розпорядженні, а саме те, що сьогодні вас чекають у медичному корпусі й лікар має провести повну перевірку.

— А якщо я відмовлюся?

Чоловік ненадовго підвів на нього очі, і в його погляді не було ані погрози, ані злості, лише втомлена байдужість людини, яка давно звикла до того, що інші ставлять запитання, на які вона не має права відповідати.

— Тоді вам доведеться обговорити це з Гансом, але я б на вашому місці не витрачав час на суперечку, оскільки якщо він вирішив, що огляд необхідний, то зрештою ви все одно опинитеся там, просто це станеться трохи пізніше й, можливо, за значно менш приємних обставин.

Дорогою до медичного корпусу Еліас намагався переконати себе, що його підозри вже давно перейшли межу здорового глузду, тому що навіть на фермі, де людей утримували в загонах, продавали заможним покупцям і записували до журналів як худобу, не кожна дивна дія обов’язково була частиною якогось плану, спрямованого особисто проти нього. Проте коли він зайшов усередину й побачив ті самі білі стіни, металеві столи та яскраве холодне освітлення, від якого приміщення нагадувало не лікарню, а місце, де живу істоту спочатку уважно оцінюють, а вже потім вирішують, що з нею робити, його внутрішня впевненість почала зникати.

Поки лікар готував документи, Еліас помітив на стіні ряд металевих планшетів, під якими знаходилися фотографії людей із загонів. Кожна фотографія супроводжувалася номером і короткою інформацією, і хоча більшість записів була прихована іншими листами, один із них залишався повністю відкритим.

Еліас упізнав номер одразу.

428.

Під ним була дата продажу, а трохи нижче — коротка позначка, яка повідомляла, що особину вибуло з території ферми.

— Вона справді поїхала звідси, — сказав Еліас, швидше самому собі, ніж лікарю, однак той усе одно почув його й озирнувся.

— Якщо ви говорите про номер 428, то так, її передали покупцеві кілька днів тому, і всі документи з цього приводу оформлені належним чином.

— Мене цікавить не те, чи оформили ви документи, а те, куди саме її забрали, тому що я досі не можу зрозуміти, як ви можете передати людину незнайомим людям і навіть не знати, що буде з нею після того, як автомобіль залишить територію ферми.

Лікар подивився на нього так, ніби чув подібні слова не вперше, хоча в його погляді не було співчуття чи роздратування, а лише те саме спокійне прийняття, яке Еліас уже неодноразово бачив у всіх, хто працював тут довше за кілька місяців.

— Ви досі думаєте, що незнання означає відсутність інформації, хоча насправді людина може чудово розуміти, що відбувається, і просто не хотіти знати подробиць, тому що подробиці нічого не змінюють, а іноді лише ускладнюють життя тому, хто вирішив їх запам’ятати.

— Тобто ви знаєте?

— Я сказав лише те, що сказав.

— Саме так завжди відповідає Ганс.