Мʼясо

I. Продаж

Наступного ранку Еліас прокинувся ще до сигналу, хоча спав не більше кількох годин, і довгий час лежав нерухомо, дивлячись у стелю та слухаючи звуки, які вже встигли стати невід’ємною частиною ферми: десь далеко працювала вентиляція, за стіною періодично проходили чиїсь важкі кроки, а з боку першого корпусу долинав приглушений шум, у якому часом можна було розрізнити протяжне рохкання, що майже непомітно переходило в людський стогін. Ще кілька днів тому він, почувши подібний звук, напевно, встав би з ліжка й пішов перевіряти, що відбувається, однак тепер просто лежав і намагався не думати про те, що саме видає ці звуки, оскільки кожна спроба уявити мешканців загонів неминуче приводила його до одного й того самого образу: голі людські тіла, які повзають по бетонній підлозі, борються за їжу та дивляться на працівників крізь металеві ґрати очима, в яких, попри все, залишалося щось настільки людське, що Еліасу було дедалі складніше приймати пояснення Ганса.

Він одягнувся й вийшов у коридор, де зустрів Ганса біля вікна адміністративного корпусу. Керуючий тримав у руках папку з документами й переглядав записи, зроблені попереднього дня, причому виглядав так само спокійно, як і завжди, ніби вчорашній приїзд покупців, вибір молодої жінки та її подальше вивезення з території ферми були для нього не більш значущими, ніж поставка корму або ремонт одного з тракторів.

— Сьогодні у вас буде трохи більше роботи, ніж учора, — сказав Ганс, не відриваючи погляду від паперів. — До вечора потрібно перевірити третій і четвертий корпуси, допомогти з прибиранням після ранкового годування, а після обіду у нас запланований ще один приїзд.

— Знову покупці?

— Так.

Еліас на кілька секунд замовк, а потім, ніби повертаючись до питання, яке не давало йому спокою від самого ранку, запитав:

— Ганс, а що ви взагалі робите з цією худобою після того, як її привозять сюди?

Ганс нарешті підняв голову й подивився на нього з легкою, майже поблажливою усмішкою.

— Ви питаєте про конкретну тварину чи про систему загалом?

— Про систему, хоча після того, що я бачив учора, мені вже цікаво знати й про конкретну. Я хочу зрозуміти, навіщо існує все це місце, тому що ви годуєте їх, утримуєте, стежите за здоров’ям, розподіляєте по корпусах, а потім приїжджають люди, платять вам гроші й забирають когось із загону, причому ніхто навіть не запитує, куди саме вони його повезуть. Я не можу зрозуміти, що це за бізнес.

Ганс закрив папку й поклав її на підвіконня.

— Насправді тут немає нічого складного, якщо перестати дивитися на це з тієї точки зору, з якої дивитеся ви. Ми займаємося продажем, розведенням і м’ясом, а крім цього існують окремі замовлення, про які вам поки що знати не потрібно, тому що ви працюєте тут лише кілька днів і ще не розумієте всіх правил.

Еліас не одразу відповів, оскільки слово «м’ясо» прозвучало настільки буденно, що його справжній зміст наче проявився лише через кілька секунд.

— Ви сказали «м’ясом»?

— Саме так.

— Ви хочете сказати, що їх забивають?

— А ви очікували, що вони житимуть тут вічно?

— Я не знаю, чого я очікував, але точно не думав, що ви просто переробляєте людей на м’ясо й продаєте його.

Ганс спокійно подивився на нього.

— Я знову чую слово «люди», Еліасе, хоча ми вже говорили про це вчора. Для вас це люди, тому що ви дивитеся на їхні обличчя, але система працює інакше. Є товар, є його якість, є попит, є покупець і є ціна, а те, що товар колись мав ім’я, родину чи професію, не має жодного значення після того, як він потрапляє сюди.

— Ви зараз серйозно говорите про них як про товар?

— Я говорю про них так, як говорить будь-яка людина, яка працює з ними достатньо довго.

— А як їх тоді називати?

Ганс ненадовго замислився, після чого відповів:

— Худобою.

Еліас відчув, що ці слова чомусь зачепили його сильніше, ніж усе сказане раніше.

— І вас це не турбує?

— Колись турбувало.

— А що змінилося?

— Я зрозумів, що співчуття нічого не змінює.

— Тобто ви просто звикли?

— Ні, — відповів Ганс після короткої паузи. — Звикнути можна до запаху, до криків, до прибирання крові, до того, що вночі хтось стукає в ґрати, але до самого принципу звикнути неможливо, якщо ви продовжуєте вважати його неправильним. Тому люди, які залишаються тут надовго, роблять інше: вони перестають вважати його неправильним.

Еліас нічого не відповів, а Ганс знову взяв папку й додав, що після обіду він сам побачить, як працює продаж, якщо, звичайно, вистачить сміливості залишитися поруч і не втекти назад до житлового корпусу.

Близько другої години на територію ферми заїхали три автомобілі, причому перший був великим чорним позашляховиком, другий — темним седаном, а третій, очевидно, належав водієві, який привіз кількох пасажирів. З машин вийшли чоловіки та жінки, одягнені настільки дорого й акуратно, що Еліас мимоволі подумав про приватний клуб або дорогий заміський ресторан, а не про ферму, де за кілька десятків метрів від них у бетонних загонах сиділи люди із зашитими ротами.

Ганс зустрів гостей біля адміністративного корпусу, привітався з кожним і кілька хвилин розмовляв із чоловіком у світлому пальті, який, судячи з манери поведінки, був головним серед них. Вони обговорювали якісь документи, кількість доступних особин і строки перевезення, причому говорили тихо й діловито, як люди, які багато разів укладали подібні угоди.

Еліас ішов за ними й дедалі сильніше відчував, що його присутність тут стає недоречною, хоча ніхто не забороняв йому спостерігати.

Коли вони зайшли до першого корпусу, покупці не виявили ані найменшого здивування, побачивши за ґратами оголених людей. Вони просто почали оглядати їх, оцінюючи статуру, вік, стан шкіри, поведінку та, мабуть, ще десятки інших параметрів, яких Еліас не знав.