Хлів

I. Прибуття

Дорога почала зникати в тумані задовго до того, як Еліас побачив ворота ферми, і в якийсь момент йому здалося, що автомобіль уже не їде кудись конкретно, а просто повільно протискається крізь густу сіру масу, яка огортала поля, дерева та саму дорогу настільки щільно, що світ фар висвітлював лише кілька метрів мокрого асфальту, за якими все знову розчинялося в молочній непроглядності. Навігатор кілька разів втрачав сигнал, після чого перестав показувати дорогу зовсім, залишивши на екрані лише маленьку синю стрілку, яка вперто продовжувала рухатися вперед, хоча Еліас уже давно не був упевнений, що їде правильним шляхом.

Він не поспішав розвертатися, тому що повертатися було нікуди, принаймні так йому здавалося після трьох годин дороги, протягом яких за вікнами автомобіля майже не з’являлося нічого, крім темних полів, рідкісних груп дерев і старих дорожніх знаків, більшість із яких були настільки вкриті брудом, що прочитати їх було неможливо. У місті така відсутність орієнтирів напевно здалася б йому тривожною, але тут вона чомусь сприймалася майже природно, ніби місце, куди він їхав, не мало особливої потреби бути позначеним на картах.

Він погодився на цю роботу два тижні тому, коли після чергової безсонної ночі отримав телефонний дзвінок від чоловіка, який представився адміністратором приватного сільськогосподарського підприємства. Робота полягала в догляді за тваринами, проживанні на території ферми та виконанні обов’язків нічного чергового, а зарплата була настільки високою, що Еліас спочатку вирішив, ніби неправильно почув цифру. Він перепитав, чи справді йому пропонують саме цю суму, і чоловік після короткої паузи спокійно підтвердив, додавши, що підприємство розташоване далеко від міста, тому знайти людей, які погоджуються працювати там довше кількох місяців, завжди складно.

Тоді Еліас не став ставити зайвих запитань, оскільки саме віддаленість ферми його й привабила, адже останні кілька місяців він дедалі частіше ловив себе на думці, що хоче опинитися в місці, де ніхто не знає його імені, ніхто не цікавиться його минулим і ніхто не очікує від нього нічого, крім виконання найпростіших обов’язків. Йому здавалося, що кілька місяців тиші, фізичної роботи й відсутності міського життя можуть виявитися саме тим, що йому потрібно, хоча тепер, коли він їхав крізь туман до місця, назви якого навіть не було на карті, ця думка вже не здавалася такою привабливою.

Ворота з’явилися несподівано, майже впритул до автомобіля, і Еліас змушений був різко пригальмувати, побачивши перед собою два високі бетонні стовпи, між якими знаходилися важкі металеві двері, обладнані камерою спостереження. Над воротами не було назви підприємства, жодної таблички чи номера, а чорний корпус камери повільно повернувся в його бік і залишився спрямованим прямо на лобове скло.

За кілька секунд ворота почали розсуватися, причому Еліас так і не побачив людини, яка ними керувала, після чого автомобіль повільно проїхав на територію ферми.

Першим його вразило те, наскільки чистим було подвір’я, тому що після довгої дороги крізь мокрі поля він очікував побачити розкиданий корм, калюжі, трактори, стару техніку та звичайний безлад великого господарства, але тут усе виглядало майже неприродно акуратно: асфальтована дорога була рівною, ліхтарі працювали справно, будівлі мали свіжі фасади, а вздовж стін не лежало нічого, що не мало чіткого призначення.

Він припаркував автомобіль біля невеликої адміністративної будівлі, вимкнув двигун і ще кілька секунд сидів у салоні, слухаючи, як після зупинки двигуна раптом стала помітною тиша, яка до цього губилася за шумом дороги.

Коли він вийшов із машини, з-під навісу біля входу до будівлі вийшов чоловік років п’ятдесяти, високий, худий і напрочуд охайний для людини, яка працювала на фермі, оскільки його темне пальто не мало жодної плями, черевики блищали, а волосся було акуратно зачесане назад.

— Ви Еліас? — запитав чоловік, підходячи ближче, і в його голосі не було ані сонливості, ані роздратування через пізній приїзд, хоча було майже одинадцята вечора.

— Так, це я, — відповів Еліас, закриваючи дверцята автомобіля, після чого простягнув руку. — Ви, мабуть, Ганс?

— Саме так, хоча, якщо ви вже приїхали, то можете називати мене просто Гансом, без усієї цієї офіційності, оскільки тут ніхто особливо не переймається титулами та посадами, а якщо ви плануєте працювати з нами довше кількох тижнів, то швидко зрозумієте, що зайва формальність тут лише заважає.

Ганс потиснув йому руку, і Еліас одразу звернув увагу на холод його долоні, яка здавалася майже крижаною.

— Я думав, що мене зустріне хтось із адміністрації, — сказав Еліас, намагаючись роздивитися будівлі навколо.

— Адміністрація — це я, — відповів Ганс із ледь помітною усмішкою, після чого забрав у нього сумку й попрямував до входу. — Я керую фермою, відповідаю за персонал, постачання, тварин і всі проблеми, які виникають на території, тому якщо у вас виникне питання, яке не зможе вирішити ніхто інший, вам усе одно доведеться прийти до мене.

— Ви давно тут працюєте?

— Достатньо давно, щоб перестати рахувати роки.

— І вам подобається?

Ганс зупинився біля дверей і на кілька секунд подивився на нього так, ніби питання було не зовсім доречним.

— Знаєте, Еліасе, люди часто плутають поняття «подобається» і «звик», а після певного часу вони взагалі перестають розрізняти між собою ці два слова, тому я б не сказав, що мені тут подобається, хоча й не можу сказати, що хочу звідси піти.

Він відчинив двері й жестом запросив Еліаса всередину.

Після короткої розмови в адміністративному корпусі Ганс запропонував спочатку показати йому територію, пояснивши, що зранку почнеться робота, а до того моменту Еліас повинен знати хоча б основні корпуси та правила пересування, оскільки ферма була значно більшою, ніж могла здатися з дороги.