Частина 3 - Воля до влади.

Частина 3.

Воля до влади.

Людина, незважаючи ні на що, завжди почуває саме собою, і впевнена, що її «Я» – це саме її «Я». Хоча ці відчуття і почуття – лише обробка інформації.

Точніше буде сказати, що людина не почуває себе собою, а знає, яка вона. Для неї це те саме, що й відчувати себе «собою».

Помилка полягає у слові «відчувати» – начебто воно має якесь глибше значення, ніж символьне – щось, доступне лише істотам зі «свідомістю». Однак зауважте – будь-які відчуття швидко втрачають свою силу і зникають, коли ви не думаєте про них, або не звертаєте на них уваги.

Ви знаєте, що ви – це ви через безперервність сліду пам'яті. Ви ж не ставите собі кожну мить питання «хто я, і як я тут опинився?»

Пам'ять – це циркуляція активності в розпізнаваючих нейронних модулях. Тобто ви зберігаєте «пам'ять», тому що сигнали продовжують йти по колу, постійно підтримуючи активність нейронів, кожен з яких певною мірою відповідає за розпізнавання різного виду образів зовнішнього світу, в прямому сенсі будучи певною мікрочастинкою кожного з цих образів.

Приблизно так виглядає частина «спогаду» про якусь подію, наприклад, про перший поцілунок.

Згадка – це думка. Думки засновані на попередніх думках і так далі по ланцюгу. Ви постійно перебуваєте у режимі «згадування», деякі частини якого, залежно від причин, періодично виникають у полі вашої свідомої уваги.

І під час якоїсь події, і при спогаді цієї події задіяні одні й ті ж нейрони, і для вашого мозку немає різниці – у спогаді виникає образ або почуття, чи в реальності. Простіше кажучи, процес спогаду – це перебування в тій самій реальності, яку ви згадуєте, або уявляєте, але відчуття присутності в ній здається менш яскравим, ніж в теперішньому, тому що банально менше волосків груп розпізнаваючих нейронів мозку, що є образами цього спогаду, реагують на меншу кількість нейромедіаторів груп інших розпізнаваючих нейронів. Якби патерн нейронів, який був активний, коли ви спостерігали якусь ситуацію, знову активувався б з такою ж силою, як і тоді, ви не просто знову побачили б ту ситуацію прямо перед собою так само яскраво і чітко, ви буквально опинилися б у тому ж місці і в той же час.

Те, що ви пам'ятаєте, не є реальним, реальні лише ваші спогади (які, в свою чергу, є скоріше спогадами про спогади – адже вони постійно змінюються). Вас же не дивує, що події, що відбуваються, постійно кудись раптом пропадають із теперішнього в якесь так зване «минуле». Вони все ще там, чи ні? Цей процес страшенно дивний, і я б навіть сказав, моторошний, хоча основна маса людей так не вважає, що теж є дивним.

Стабільність пам'яті підтримується навколишнім світом, який теж, постійно перебуваючи в режимі своєї зміни та становлення, не може бути чимось конкретним і стабільним.

Мозок відштовхується від навколишніх об'єктів і явищ, використовуючи їх як посилання, мітки, маркери та підказки, активуючи тим самим разпізнаваючи нейрони, відповідальні за формування цих об'єктів і явищ, тим самим відновлюючи умовний контроль над частиною світу, доступного в даний момент.

Прокидаючись вранці, ви стаєте «собою» під впливом сигналів, що вторгаються у ваше тіло, які ніби підсвічують вас зсередини, формуючи образ вашого «Я».

Засинання дуже схоже на вмирання, і ви розумієте, що ви не померли, а просто спали, лише тому, що ви прокинулися – лише тому, що ви згадали, що до того, як ви заснули, ви «були».

Одні елементи реальності, що виникли перед вами, пов'язуються з іншими, як мотузковий міст над урвищем, вони перетікають один в одного, утворюючи безперервність, у чому також бере участь ваш внутрішній голос, що формує «вашу» історію, скріплюючи її поясненням подій, які впливають одна на іншу.

Процеси формування образу реальності і вас усередині неї непомітно перетікають хронологічно один в одного, але з нескінченно малою відмінністю, виключаючи виникнення будь-яких розривів між причиною та наслідком, що також сприяє відчуттю перебування себе в «зараз» на кожному відрізку цього шляху пам'яті.

Якби навколишні умови змінилися настільки, що в них нічого не залишилося від звичного світу, образ вашого «Я» почав би поступово зникати. А якщо ви не скоро повернетесь у звичні умови свого життя, від колишнього «вас» вже мало що залишиться, тому в армію та інші подібні секти найкраще вербувати вдається тих, у кого ще недостатньо міцний мозок і психіка.

Втрата пам'яті рівносильна смерті. Зміни в алгоритмі нейронної активності буде достатньо, щоб колишня людина «померла» – адже спогади не завжди є на сто відсотків унікальними. Унікальними їх робить лише певний кут огляду (причому буквально) на подію, що осіла у пам'яті.

Ця точка спостереження також сприяє відчуттю своєї «ексклюзивності». Людина вірить у те, що в її тілі є щось на кшталт «головного процесора» лише через вид від першої особи – просто тому, що її тіло існує як деяке вікно назовні.

Якщо порівняти ваше життя з фільмом, кожен кадр у ньому буде надкоротким відрізом часу, зрізом вашого «Я». Кожен новий кадр майже не відрізнятиметься від попереднього, будучи майже ідентичною його копією, тому ваше «Я» здається постійним і «тим самим» через те, що немає помітного розриву в шляху пам'яті.

Багатьом відомий парадокс Корабля Тесея – «Якщо всі складові початкового корабля протягом якогось часу поступово було замінено, чи залишається цей корабель тим самим кораблем?». Відповідь – так, це той самий об'єкт, тому що залишився безперервний слід у його історії.

Але, якщо зовсім відверто – ні новий, ні зібраний зі старих частин корабель не буде тим самим кораблем. «Той самий», як ви вже знаєте – лише ідея, ярлик. Ніщо ніколи не є «тим самим».

Маршрут, який проходить людина крізь простір і час з моменту свого народження до моменту своєї смерті, деякі вчені називають просторово-часовим черв'яком (або світовою лінією).

Цей черв'як відображений у хронології активації нейронів людського мозку, і являє собою ту саму схему (рельєф особистості), яка згадувалася раніше. Це не просто послідовність подій, а ціла стрічка з простору і часу, виконаний маршрут. Він не розгалужується на різні варіанти, тому що ви завжди робите лише один вибір і лише в один момент. Якщо подивитися на вашу стрічку збоку (що неможливо для звичайного людського ока), то ви побачите не те, що звикли бачити в дзеркалі, а довгу змію з шарів вашого тіла.

Життя людини – це просто довга історія про те, як вона померла. Або не довга, адже поки що не доведено протилежне, кожен день – останній день її життя.

Якщо ви читаєте книгу, в якій описана біографія якоїсь людини, ви бачитимете один і той же її шлях. Він не змінюватиметься, скільки разів ви не відкривали б цю книгу на тих самих сторінках. Всі наступні дії цієї людини завжди будуть сформовані попередніми – і кінець завжди буде одним і тим самим. Причому ця людина щиро вірила, що сама робить вибір, що вона не залежить від рамок, кордонів та правил. Однак саме ці обмеження породжують «самість». Якщо ваша свобода не стикається з жодними межами, ви перетворюєтеся на ніщо.

Смерть – необхідна частина життя; жодна істота не може досягти вищого рівня своєї природи, не припинивши своє існування на попередньому.

Відповідно до «закону заперечення заперечення» розвиток будь-якого явища чи системи відбувається через заперечення попереднього стану. Кожне нове заперечення є запереченням попереднього, але при цьому в ньому зберігаються елементи старого.

Людина, як особистість, помирає не тільки в момент смерті «свого» фізичного тіла. Кожна нова її особистість базується на старій, померлій. Дорослішая, вона «пожирає» сама себе: підліток – дитину, дорослий – підлітка, старий – дорослого. Вона непомітно народжується і вмирає сама у собі безліч разів за своє життя, паразитуючи сама на собі. Щомиті вона оновлюється, стає новою собою – різниця помітна лише на довгих відрізках часу.

Тому вона може померти, як особистість (усвідомлений вид якої живе приблизно з двадцяти п'яти до п'ятдесяти років, а пізніше – це вже її бліда тінь, примара її колишньої «справжньої себе», що також обумовлено згасанням мозкової активності з віком, внаслідок чого вона сама для себе непомітно перетворюється на незнайомця), задовго до смерті свого фізичного тіла. А в глибокій старості це помітно ще яскравіше, тому що вона вже мало що усвідомлює. Її вже немає, але вона про це навіть не здогадується. Час прискорюється, тому що нічого нового, на чому міг би затриматися мозок, більше не відбувається.

Тим більше, вона не може більше сподіватися на своє майбутнє, не може більше інвестувати в нього, і у своєму теперішньому їй залишається лише знову і знову повертатися до свого минулого, до своїх незліченну кількість разів спотворених спогадів.

*

Якщо згадати збиту в пилюку фразу «Я мислю, значить я існую», то правильно вона повинна звучати так: «Я страждаю, значить я існую».

Ваш «маршрут», цей клубок переплетених ланцюгів нейронів у вашому мозку – це шрам довжиною в життя, адже він зміцнюється під впливом емоцій, в основному негативних. Тому, поки ви – це ви, втеча від страждань та смерті не має сенсу, тому що без усього свого болю ви – не ви. По суті, ваше «Я» – це потік болю і страху (причому навіть не вашого), але не особливо виражений, інакше ви постійно б корчилися у муках.

Для новонародженого світ та власне «Я» становлять єдине ціле. Але відокремившись від світу і закріпивши в собі модель свого тіла, людина протягом свого життя несвідомо прагне повернутися туди, звідки її не питаючи дозволу висмикнули – у порожнечу.

Поділ на Я і не-Я відбувається на «стадії дзеркала» (термін психоаналітика Жака Лакана) у віці від 6 до 18 місяців з моменту народження.

Дитина спочатку не може усвідомити себе окремим тілом. Коли ж вона розуміє, що відображення у дзеркалі відповідає її, вона починає відчувати себе окремим цілісним об'єктом. Це момент формування его, що є брехнею – перевернутим образом, побаченим у дзеркалі. Людина назавжди стає прив'язаною до візуального образу і помилково вважає, що це і є вона.

Вона відокремлюється від себе і стає для себе об'єктом, причому справжній суб'єкт – справжнє Я – перебуває у полі несвідомого.

Відтепер людина починає дивитись на себе очима іншого, ретельно конструюючи свій образ.

Саме на стадії дзеркала виникає відчуження суб'єкта від себе і встановлюється уявний порядок.

Можна порівняти цей процес з тим, що ви ловите свою душу, як птицю у клітку, з якої їй уже ніколи не випорхнути, де їй і прийдеться померти. Саме в цей час починається війна з собою, що триває до останнього подиху.

Людина використовує цю клітку як заміну безпечної утроби матері. Починає розмотуватися просторово-часовий черв'як, з'являється «зовнішня реальність».

У результаті люди самі собі стають проблемою, яку потрібно вирішити, але не можуть, і не розуміють, що не так, і в чому справа. Щоб не збожеволіти, вони ще сильніше впиваються у свій вигаданий образ, що ще більше посилює їхній катастрофічний стан і пригнічує будь-яку свободу, усуває будь-яку природну спонтанність, роблячи з людини живий труп задовго до її фізичної смерті.

Іншими словами, еволюція породила мозок для контролю процесу реалізації програми виживання та розмноження, а мозок, у свою чергу, для оптимізації алгоритмів цієї програми впровадив у реальність свого «агента» – его – те, що всі звикли називати «Я».

Его – це інструкція, алгоритм, сукупність точно заданих правил розв'язання деякого класу завдань. Воно необхідно стати посередником між несвідомим і зовнішнім світом, а також для комунікації з іншими людьми. Воно є моделлю особистості, прошарком між «істинною природою» людини та суспільством.

Це механізм імітації особистості, захисна личина, соціальна «уніформа», якій люди надають занадто великого значення, помилково приймаючи її за себе, чому сприяє внутрішній монолог – коментатор вашого життя, голос, який ви так само приймаєте за свій власний.

Цей голос називається «друга сигнальна система» – просто додаткова програма для корекції поведінки особини, що моніторить моделі реальності на наявність уразливостей.

Навіть тварини в цьому плані «усвідомленіші», особливо в зоопарку (у цирку ж ще більше), бо «зрозуміли», що все, що тепер їм світить до кінця їхніх днів – страждання та смерть на потіху публіці.

У тварин немає слів, немає внутрішнього коментатора своєї особистої реальності, своєї персональної «клітки», вони не страждають від неможливості вирватися за межі себе. У них немає такого мислення, що дробить реальність, як у людей – а значить, і немає вигадування неіснуючих проблем і перетворення їх на дійсність від надлишку вільного часу і сил.

Протягом усього свого життя людина намагається стати «кимось», створюючи тим самим бар'єри до самої себе, і водночас несвідомо намагається їх зруйнувати, повернутися у спокійне небуття. У житті це виявляється у конкуренції та в постійному пошуку задоволення, яке в результаті ніколи не триває вічно, незважаючи на те, що люди щиро вірять, що подібне справді можливе.

На створення свого образу та бажаного уявлення оточуючих про нього, а також для його захисту потрібно багато енергії та ресурсів, що в результаті абсолютно не виправдано. Коли спілкуються двоє людей, це спілкуються не вони, а їх соціальні личини, їх «інтерфейси» – провідники у світ символів, правил, і лицемірства заради загальної великої мети – досягнення вічного задоволення.

А оскільки люди поняття не мають, що являє собою це задоволення, вони судять про наявність його у себе за допомогою набуття переваги в будь-чому над іншими людьми.

Але це не люди використовують ці інтерфейси-личини, а навпаки – люди виявляються інструментами личин, що паразитують на них. Все, що від такої співпраці отримують люди – нескінченне витіснення одного страждання іншим.

І ніхто не хоче шукати причини цього болю, а якщо й хоче, наштовхується на хибну інформацію, створену саме заради того, щоб ще більше залишати людину в її особистому пеклі. А люди й не проти – адже це своє пекло, зрозуміле, рідне і звичне. Ніхто не бажає невідомості. «Ті, що живуть у кімнаті жахів, бояться вийти з неї».

Ви завжди йшли по заздалегідь прокладеному для вас шляху, і все навколо, включаючи вас самих, постійно займається його вибудовуванням, тому ви не бачите інших шляхів.