1. Розді. Початок.

Я йшов після виснажливої зміни в ресторані, де працював уже другий рік. Ноги гули, наче в них хтось забив цвяхи, і єдине, чого я хотів — дістатися квартири й просто лягти. Телефон раптово задзвонив у кишені, і я машинально дістав його, навіть не глянувши на екран — я знав, хто це.

— Вікторе, ти вже йдеш на квартиру? — мамин голос тремтів від хвилювання. Вона дзвонила мені щодня, хоч мені вже й було двадцять один. Інколи це дратувало, але зараз… це було як ковток дому.

— Так, мамо, вже йду. Як прийду — напишу, гаразд? — сказав я, намагаючись звучати впевнено, хоча сам ледве тягнувся.

— Добре, сину… я чекаю, — прошепотіла вона, ніби боялась, що зв’язок обірветься.

Я поклав телефон у кишеню, вдихнув холодне повітря й звернув із головної дороги між будинками — звична коротка стежка, якою я ходив сотні разів. Темрява сповзала на двір, а під ногами тихо хрустіло листя.

Я був уже майже біля під’їзду. Рука потягнулась до кишені за ключами — і в ту ж мить за спиною щось шелеснуло. Ледь вловимий звук, що змусив шкіру на потилиці зібратись у голки.

Я не встиг навіть озирнутися.

Чиясь сильна рука хапнула мене за плече, ще дві — за руки, і мене різко повалило на землю. Телефон відлетів убік, спалахнувши екраном, ніби єдиним оком, що ще бачив, що зі мною роблять.

— Хто ви?! Що вам треба?! — крик вирвався сам собою. Я й подумати не міг ні про що інше, окрім грабіжників.

— Тягніть його, — пролунав грубий голос. Спокійний. Холодний. Занадто впевнений для звичайного злодія.

Їх було п’ятеро… а може й більше — я вже не бачив. Мене підняли, мов безпорадну ляльку, і потягли до фургона, дверцята якого зі скрипом розчинилися в темряві.

На голову натягнули мішок. Темрява стала повною. Холодною. Ніби хтось стирав мене зі світу.

У фургоні стояла темрява, задушлива й глуха, і лише їхній сміх різав по нервах, як тупий ніж. Вони реготали голосно, вульгарно, так, ніби знущались не просто з мене — ніби насолоджувалися самим фактом чужої безпорадності.

— Легка сьогодні здобич попалась, хлопці, чи не так? — прогуркотів один, і його сміх розчинився десь у металі просторого кузова.

— Ага, і не кажи. Цей хоча б не пручався, та й перцового балончика не мав, — підхопив другий, зневажливо пирхнувши.

Слова падали на мене, як каміння. Я сидів, втиснутий у холодну підлогу, мішок на голові липнув до обличчя, у легені забивалося повітря, просякнуте запахом бензину та чужого поту. Фургон трясся на ямах, і кожен удар підвіски здавався пострілом.

Я намагався думати, бодай за щось зачепитись.
Мене ще замолодо… Мене не можуть… Мене точно відпустять… Це помилка…

Але страх, який піднімався всередині, був сильніший. Він не бив — він ламав.
Мені двадцять один. Я ще надто молодий, надто незахищений, щоб мене просто так забрали у війну. Я вмовляв себе вірити, що все минеться, що вони зараз висміються й викинуть мене на дорогу.

Але фургон раптово зупинився.

Двері відчинилися з металевим скреготом. Мене висмикнули надвір, тримаючи за руки, і поволокли по бетону. Кроки відлунювали в порожнечі, холодний запах сирості заповнював повітря.

Ми зайшли всередину будівлі. По ехо під ногами я зрозумів — великі приміщення, порожні, занедбані. Протяги свистіли між коридорами.

Мене затягнули до просторої зали, і лише тоді різким рухом стягнули мішок з голови.

Світло вдарило в очі, мов ляпас.
Я кліпав, намагаючись сфокусувати погляд… і побачив.

Покинута школа. Спортзал, перетворений на щось між казармою і табором. Вздовж стін — ряди металевих ліжок, на яких сиділи або лежали чоловіки різного віку. Хтось мовчав, втупившись у підлогу. Хтось нервово ходив туди-сюди. У декого очі були, як у загнаних звірів.

Мене штовхнули вперед.

— Пірнай, рибко. Тепер ти з ними, — сказав один із тих, хто привіз мене, й посміхнувся так, що від цієї посмішки захотілося втекти крізь стіну.

Вони запустили мене в середину цього імпровізованого акваріума, де кожен чоловік був такою ж спійманою рибою, що чекала свого вироку.

І вперше мене по-справжньому накрило:
я не знав, куди я потрапив, але точно — назад дороги не було.

Я пройшов між рядами ліжок і вибрав те, що стояло збоку, трохи віддалене від інших. Сів. Металеві пружини тихо скрипнули під моєю вагою. Навколо ходили чоловіки — хтось кричав про свої права, хтось вимагав адвоката, хтось просто голосив від безсилля. Але їхні крики розбивалися об стіни, глухі та байдужі, як сама система.

Я сидів, намагаючись осмислити, де я і що тепер буде зі мною, коли раптом поруч опустився чоловік. Йому було близько п’ятдесяти — майже сивий, обличчя в зморшках, але тіло міцне, важке, таке, що пам’ятає молодість і роботу.

Він глянув на мене довгим, болісно-теплим поглядом.

— Боже, хлопчику… вони й тебе взяли? — промовив він тихо, ніби боявся зранити ще більше.

— Так. Я вже заходив до квартири, а вони підкараулили… і потягнули у фургон. — сказав я, усе ще не вірячи власним словам. — А вас як?

Чоловік опустив погляд.
Коли заговорив, його голос був рівним, але в ньому відчувався такий біль, що він пронизував мене до кісток.

— Мене… прямо з дня народження моєї онучки. З дому, з-за столу. — сказав він, намагаючись тримати рівний тон. — Ці звірі навіть Бога не злякались. Просто зайшли і витягнули. А найгірше… — його голос трохи зламався, — найгірше було чути її плач. Маленької. Вона тягнула до мене ручки… а я нічого не міг зробити. Нічого. Її плач… він роздирав мене зсередини.

Я ковтнув повітря, важке, ніби закопчене горем чужих історій.

— Це… жах. Мені дуже шкода, щиро. Як вас звати? — промовив я, бо хотів дати йому хоч маленьку опору, хоч ниточку людяності.

— Іван, — відповів він, видихнувши, ніби це ім’я було єдиною частиною себе, яку в нього ще не забрали. — А тебе як, хлопче?

— Я Віктор… Дуже приємно, Іване.

Він кивнув, і якийсь невидимий зв’язок протягнувся між нами — між двома людьми, яких вирвали з життя і кинули в темряву, де кожен шукав хоч якийсь залишок тепла, хоч якусь руку, що скаже: «ти ще тут, ти ще живий».