Розділ 7

Питання не зникло.
Воно не пролунало вдруге.
Воно просто залишилося.
Наче саме повітря тепер складалося з нього.
Чоловік дивився в прозоре дзеркало.
Туман за ним повільно рухався.
Наче щось величезне дихало по той бік.
— Чому воно запитує нас? — прошепотів він.
Істота довго мовчала.
— Бо саме живі пам'ятають.
— А мертві?
— Вони пам'ятають інакше.
— Як?
— Не словами.

Чоловік не зрозумів.
І вперше за всю подорож не став просити пояснень.
Тиша стала густішою.
Потім із туману почали виходити постаті.
Не люди. Лише обриси.
Вони не мали облич.
Та кожен здавався знайомим.
Чоловік вдивлявся в них.
І раптом відчув дивне.
Він згадував себе поруч із ними.
Чийсь сміх.
Випадковий погляд у натовпі.
Чиясь рука, що допомогла підвестися після падіння.
Старий продавець, який колись дав йому решту однією цукеркою більше.
Учитель, ім'я якого він давно забув.
Водій автобуса, який зачекав кілька секунд.
Тисячі людей.
Жодного імені.
Лише маленькі миті.
— Хто вони?
— Ті, кого ти вже майже втратив.
— Я їх не пам'ятаю...
— Пам'ятаєш.
 Інакше їх би тут не було.

Обриси ставали дедалі прозорішими.
Наче чекали.
Не на слова.
На щось інше.
Чоловік раптом відчув сором.
За байдужість.
За те, як легко люди проходять одне повз одного, не підозрюючи, що можуть залишитися в чиїйсь пам'яті назавжди.
Він зробив крок уперед.
— Я пам'ятаю.
Ніхто не відповів.
— Не всіх.
 Не все.
 Але пам'ятаю.

Туман ледь здригнувся.
І тоді сталося дивне.
Одна з постатей повільно нахилила голову.
Наче почула.
Потім друга.
Третя.
Незабаром усі мовчки дивилися на нього.
Без очей.
Без облич.
Та він відчував їхню вдячність.
— Це вони?
— Можливо.
— Душі?
— Можливо.
— Спогади?
— Можливо.
Чоловік тихо засміявся.
— Я вже знаю.
Істота поглянула на нього.
— Що саме?
— Не має значення, хто вони.
 Має значення, що їх можна пам'ятати.

Істота уперше довго важко мовчала.

У прозорому дзеркалі почали з'являтися тріщини.
Без звуку.
Вони розходилися тонкими лініями, схожими на проміння.
Туман за ними ставав дедалі яскравішим.
Світло не засліплювало.
Воно ніби стирало межу між тим, хто дивиться, і тим, на кого дивляться.
Тріщини торкнулися самого краю дзеркала.
І воно розсипалося.
Не на уламки, а на дрібні прозорі іскри.
Вони повільно здійнялися вгору.
Кожна світилася короткою миттю чиєїсь пам'яті.
Сміхом.
Сльозою.
Прощенням.
Страхом.
Надією.
І поступово зникали.
Чоловік простягнув руку.
І тоді все навколо почало розчинятися.
Кругла зала.
Колони.
Міст.
Бібліотека.
Усе.
Залишилися лише вони двоє.
— Скажи мені хоча б одне.
Істота мовчала.
— Ким ти був до того, як став тим хто ти є зараз?
Уперше за весь час той не відвів погляду.
І тихо відповів:
— Тим, хто теж колись поставив правильне питання...

Після цих слів не стало нічого.
Лише світло.
Таке біле, що в ньому зникла сама різниця між початком і кінцем.