Розділ 6

Вони йшли крізь бібліотеку.
Що далі вони йшли, то тихішим ставало навколишнє дзеленчання кристалів.
Нарешті полиці закінчилися.
Перед ними простягався міст.
Вузький.
Кам'яний.
Без поручнів.
Під ним не було ні прірви, ні океану.
Лише біла порожнеча.
Не темрява.
Не світло.
А саме відсутність будь-якої ознаки.
— Ми вже були тут? — запитав Чоловік.
— Ні.
— Але здається знайомим.
— Це місце здається знайомим усім.
— Чому?
Істота усміхнулась ледь помітно.
— Бо кожна розумне створіння хоча б раз у житті відчувала, що стоїть перед рішенням, 
 після якого вже не буде колишньою.
 Це відчуття і є відлунням цього мосту.

Вони ступили вперед.
І відразу стало холодніше.
Не тілу.
Думкам.
Чоловіку раптом стало важче згадувати.
Як звали його першого вчителя?
Якого кольору були очі матері?
Коли він востаннє сміявся до сліз?
Спогади не зникали.
Вони віддалялися.
Наче лежали по інший бік товстого скла.
— Що зі мною?
— Міст відбирає те, за що свідомість тримається найміцніше.
— Навіщо?
— Щоб ніхто не міг пройти його випадково.

Вони йшли.
Попереду почали з'являтися високі колони.
Вони нагадували стовбури дерев.
Та замість кори їхня поверхня була вкрита дрібними символами.
Символи безупинно змінювалися.
Жоден не повторювався.
— Це теж пам'ять?
— Ні.
— А що?
— Забуття.
Чоловік здивовано підняв брови.
— Забуття можна зберігати?
— Лише тут.
 Люди думають, що забуте перестає існувати.
 Насправді воно просто перестає бути доступним.

Вони зайшли до величезної круглої зали.
У центрі стояло дзеркало.
Абсолютно чорне.
Без рами.
Без підставки.
Воно висіло в повітрі.
Наглядач підійшов ближче.
Поверхня дзеркала залишалася нерухомою.
Раптом по ній пройшла ледь помітна хвиля.
Потім ще одна.
І ще.
Наче з іншого боку... хтось торкався скла.
Чоловік завмер.
— Там хтось є?
— Не знаю.
— Ти ж казав...
Поверхня дзеркала повільно посвітлішала.
На мить у ній промайнуло людське обличчя.
Чоловік похилого віку.
Потім жінка.
Потім дитина.
Потім щось, що людський розум не зміг би описати.
Образи змінювалися дедалі швидше.
Поки нарешті дзеркало не стало абсолютно прозорим.
За ним не було нікого.
Лише нескінченний туман.
Звідти долинув звук.
Чоловік чомусь одразу зрозумів.
Це не був голос.
І не музика.
Це було... питання.
Не вимовлене словами.
А таке, яке відчуваєш раніше, ніж можеш сформулювати.
Істота повільно заплющила очі.
Чоловік обережно поцікавився.
— Що воно запитує?
Істота відкрила очі.
І вперше за всю подорож Чоловік побачив у них не втому.
А сум.
Справжній.
— Воно хоче знати...
 Хто пам'ятає нас?