Розділ 5

Бібліотека знову повернулася.
Без звуку.
Без руху.
Наче вона й не зникала.
Чоловік довго мовчав.
Йому здавалося, що він уже не пам'ятає власного життя так чітко, як ті дивні видіння.
Нарешті він заговорив.
— Я більше не знаю, хто ти.
Істота стояла біля полиць, проводячи долонею над темними кристалами.
— Це нормально.
— Ні. Я справді не розумію.
 Ти сказав, що люди називали тебе Дияволом.
 Потім сказав, що це лише ім'я.
 Хто ти насправді?
Він не відповів.
Натомість повільно дістав із полиці один із кристалів.
Усередині нього мерехтіли тисячі дрібних вогників.
— Подивись.

Світ навколо знову змінився.
Перед Чоловіком виникла печера.
Кілька людей, загорнутих у шкури.
За входом ревів вітер.
Старий мисливець дивився в темряву.
Поруч із ним стояла знайома постать.
Не така, як зараз.
Вона була майже прозорою.
Без обличчя.
Без статі.
Без віку.
Старий опустився навколішки.
Він щось сказав.
Чоловік не зрозумів жодного слова.
Та дивна істота мовчки простягнула мисливцеві палаючу гілку.
Видіння згасло.

Інший спалах.
Піщана пустеля.
Величезна ріка.
Люди споруджують кам'яний храм.
Жрець у золотій масці дивиться на ту саму постать.
Тепер вона здається йому високим чоловіком із головою сокола.
Жрець схиляється.
Називає його іншим ім'ям.
Видіння обривається.

Ще один спалах.
Північний ліс.
Сніг.
Воїн перед битвою.
Тепер істота має вигляд одноокого мандрівника.
Він мовчки сидить біля вогнища.
Воїн слухає його всю ніч.
А вранці йде назустріч смерті без страху.

Спалах.
Густі джунглі.
Інший народ.
Інша мова.
Інша епоха.
Та сама присутність.
Лише інше обличчя.

Світ повернувся.
Чоловік довго не міг вимовити ні слова.
— Це був...
— Я.
— У різні часи?
— Так.
— У різних образах?
— Ні. В різному сприйнятті.

Чоловік насупився.
— Я не розумію різниці.
— Уяви океан.
— Добре.
— Якщо в нього дивиться дитина, вона бачить хвилі.
 Моряк бачить погоду.
 Художник — кольори.
 Фізик — рівняння.
 Риба — дім.
 Океан не змінюється.
 
Вони знову рушили між нескінченними полицями.
— То ти не був Дияволом?
— Був.
— І не був?
— Саме так.
— І не був богом смерті?
— Був.
— І теж не був?
Істота тихо засміялася.
— Люди дуже люблять імена.
 Вони вірять, що якщо назвали щось, то вже зрозуміли.
 Насправді ім'я — це лише ярлик, який допомагає не загубитися.
 Воно не пояснює сутності.

Вони підійшли до величезного круглого вікна.
За ним не було космосу.
Лише нескінченний потік світних ниток.
Мільярди.
Вони перепліталися, розходилися, знову сходилися.
Кожна нагадувала людське життя.
— Це душі?
— Ні.
— Долі?
— Теж ні.
— Тоді що?
— Зустрічі.
— Зустрічі?
— Життя майже ніколи не змінюється через великі події.
 Його змінюють люди, яких ви випадково зустрічаєте.
 Один учитель.
 Один лікар.
 Один незнайомець.
 Одне сказане речення.
 Одне мовчання.
 І вся історія повертає в інший бік.
Чоловік дивився на світні нитки.
Деякі спалахували.
Інші згасали.
Деякі торкалися одна одної лише на мить.
— Ти стежиш за ними?
Істота похитала головою.
— Ні.
— Тоді навіщо ти тут?
Довге мовчання.
Таке довге, що Чоловік уже вирішив, ніби відповіді не буде.
Нарешті прозвучало тихе:
— Щоб ніщо не було тут самотнім.

Ці слова прозвучали зовсім не так, як Чоловік очікував.
У них не було величі.
Не було загадковості.
Лише спокій.
І неймовірна втома.
— Скільки часу ти це робиш?
Істота задумалася.
— Я не знаю.
— Мільйон років?
— Можливо.
— Мільярд?
— Можливо.
— Тоді ти повинен був бачити абсолютно все.
— Ні.
— Чому?
— Бо кожна свідомість відкриває новий спосіб бачити Всесвіт.
 Навіть після незліченних епох мене досі дивує те, що люди називають дрібницями.

Чоловік усміхнувся вперше відтоді, як потрапив сюди.
— Наприклад?
Істота теж ледь усміхнулася.
— Як батько вчить доньку кататися на велосипеді.
 Як двоє незнайомців сміються в переповненому автобусі.
 Як старий собака чекає господаря біля дверей.
 Як людина, яка знає, що помирає, все одно просить відчинити вікно, щоб востаннє відчути запах дощу.
Вона замовкла.
— Такі речі неможливо передбачити.
 Саме вони роблять життя... живим.

Чоловік уважно подивився на свого співрозмовника.
І вперше в нього виникла думка, яка здалася майже безглуздою.
— Ти самотній.
Істота не відповіла.
Не заперечила.
Лише повільно відвела погляд.
І в цій короткій тиші Чоловік зрозумів більше, ніж за всі попередні розмови.
Можливо, найдавніша істота у Всесвіті не була ні володарем, ні суддею, ні провідником.
Можливо... вона була лише останнім свідком.
Свідком, якого вже ніхто не пам'ятає.

Іcтота повільно повернулася до Чоловіка.
— Ходімо