Розділ 4

Світло кристала не засліпило Чоловіка.
Воно зробило щось дивніше.
Воно забрало саме поняття відстані.
Чоловік більше не стояв.
Не сидів.
Не летів.
Він не міг навіть сказати, що існує.
І лише голос Диявола залишався поруч.
— Не бійся.
— Я не можу зрозуміти, що відбувається.
— Саме тому ти бачиш.
— Це сон?
— Ні.
— Спогад?
— Не зовсім.
— Тоді що?
— Уяви собі людину, яка ніколи не бачила моря. Якщо вона читатиме тисячу книжок про хвилі, вона знатиме слова. Але не море.
— І?
— Зараз я не розповідатиму. Я дозволю тобі дивитися.

Темрява навколо почала змінюватися.
Спершу Чоловіку здалося, що він бачить нескінченну чорну порожнечу.
За мить він зрозумів, що це не темрява.
Це була відсутність усього, до чого людська свідомість могла прикласти назву.
Не було ні кольору, ні безбарвності.
Ні простору, ні його браку.
Йому раптом стало страшно.
Не через те, що він побачив.
А через те, що мозок більше не мав за що вчепитися.
— Це... до Всесвіту?
— Не поспішай називати.
— Але ж...
— Кожне слово — це рамка.
 А рамка змінює картину.

Минув час.
Або його не минуло.
Раптом Чоловік помітив дивне.
У тій безмежній невизначеності з'явилося... розрізнення.
Не світло.
Не звук.
Не рух.
Швидше різниця між "одним" і "іншим".
— Що це?
— Перше "не однакове".
— Я не розумію.
— І я не розумію.
Чоловік повернувся до Диявола.
— Ти ж казав, що був тут.
— Був.
— І не знаєш?
Диявол дивився вперед так само уважно, як і він.
— Бути свідком — не означає все розуміти.

Розрізнення повільно множилися.
Їх ставало більше.
Вони перепліталися.
Утворювали дивні візерунки, схожі водночас на блискавки, коріння дерев і тріщини в льоду.
Жоден не повторював іншого.
І раптом...
Чоловік відчув щось дуже знайоме.
Самотність.
Не свою.
Чиюсь.
Таку глибоку, що вона не мала протилежності.
— Ти теж це відчуваєш?
— Так.
— Що це?
Диявол витримав паузу.
— Не знаю.
 Одні назвали б це Богом.
 Інші — Першопричиною.
 Треті — Порожнечею.
 Я не використовую жодної з цих назв.
— Чому?
— Бо кожна з них уже містить відповідь.
 А я її не маю.

Самотність ставала дедалі сильнішою.
Вона не була емоцією.
Вона була станом.
Наче саме буття вперше усвідомило, що воно є.
І в ту ж мить усвідомило, що більше нічого немає.
Чоловік відчув дивне співчуття до того невідомого джерела.
І одразу ж здригнувся.
— Як можна співчувати тому, чого навіть не існувало?
Диявол тихо відповів:
— Гарне питання.
 Я його теж ставив.

Раптом усе змінилося.
У темряві народилася перша хвиля.
Вона не була вибухом.
Не нагадувала жодної картини створення світу, яку Чоловік бачив у книжках чи фільмах.
Вона була схожа на... першу думку.
Не людську.
Не божественну.
Просто думку.
І разом із нею виникла можливість іншої.
Потім ще однієї.
І ще.
Уся безмежність почала нагадувати поверхню озера, в яке впала одна-єдина крапля.
Кола розходилися без кінця.
— Це і є творіння?
— Можливо.
— "Можливо"?
— Ти весь час забуваєш, Чоловіче.
 Я не переказую підручник.
 Я розповідаю те, що бачив.

Перед ними почали спалахувати зорі.
Але вони не були схожі на сучасний космос.
Кожна зоря жила лише мить.
Потім ставала чимось іншим.
Деякі перетворювалися на химерні структури.
Інші згасали.
Ще інші народжували нові хвилі.
— Це схоже на те, ніби Всесвіт...
— ...вчився.
Чоловік здивовано подивився на співрозмовника.
— Вчився?
— Чому ні?
— Бо Всесвіт не може...
Він урвав себе на півслові.
Диявол ледь усміхнувся.
— Саме так.
 Ти вже вдруге за сьогодні починаєш речення словами "не може".
 І щоразу це означає лише одне.
 Що ти ніколи про це не думав.

Картина знову змінилася.
Тепер перед ними простягалися галактики.
Мільярди.
Вони народжувалися так швидко, що скидалися на іскри від величезного вогнища.
Десь серед них спалахнула крихітна блакитна цятка.
Земля.
Чоловік упізнав її миттєво.
Його серце — якщо воно ще існувало — стиснулося.
— Це...
— Так.
Вони мовчки дивилися, як на маленькій планеті минають епохи.
Материки рухалися.
Вимирали істоти.
З'являлися нові.
Минали мільйони років за одну мить.
Перші люди.
Перший вогонь.
Перші міста.
Перші молитви.
І тут Чоловік помітив дивну річ.
У різних кінцях світу люди дивилися в небо.
Будували храми.
Шукали сенс.
Хоча ніхто не міг знати напевно, що їх чує хоч хтось.
Він тихо запитав.
— Чому?
 Бо вони були людьми?
Минуло кілька довгих митей поки Диявол відповів. 
— Я колись теж поставив це питання.
— І знайшов відповідь?
— Ні.
 Лише здогад.
— Який?
Диявол дивився на Землю так уважно, ніби вперше бачив її.
— Можливо... віра не виникла тому, що хтось заговорив до людей.
 Можливо, люди почали говорити першими.
 І саме їхній пошук зробив можливими всі історії, які вони потім розповіли — 
 про богів, 
 демонів, 
 героїв
 і кінець світу.
Чоловік мовчав.
Ця думка не руйнувала жодної віри.
Але й не підтверджувала жодної.
Вона залишала людину сам на сам із найважчим питанням.
Що, якщо прагнення знайти сенс є таким самим фундаментальним, як саме життя?
Диявол ніби прочитав його думки.
— Не поспішай погоджуватися.
 Не поспішай заперечувати.
 Сумнів — не ворог істини.
 Іноді він її єдиний охоронець.
У ту ж мить видіння почало згасати.
Перед ними знову проступили безмежні полиці бібліотеки.
— Те, що ти щойно побачив...
 можна тлумачити тисячею способів.
 Я показав тобі лише те, що бачив я.