Розділ 3

Чай давно охолов.
Якщо, звичайно, тут існувало поняття температури.
Чоловік дивився на поверхню чашки. У ній не було відображення. Лише темна гладінь, схожа на нічне небо без жодної зорі.
Він нарешті промовив.
— Ти сказав, що історія почалася з питання. 
 Але будь-яка історія повинна мати початок.
Диявол ледь похитав головою.
— Це людська звичка.
— Хіба ні?
— Для тебе — так. Бо ти жив у часі. Людина не здатна мислити інакше. Усе має "до" і "після". Причину й               
 наслідок. Народження й смерть.
Він обережно торкнувся пальцем поверхні столу.
Деревина вкрилася тонкими світними лініями.
Вони перепліталися, утворюючи нескінченний лабіринт.
— Уяви книгу.
— Добре.
— Для героя на першій сторінці останньої ще не існує.
— Логічно.
— Але для читача вона вже написана.
Чоловік замислився.
— Ти хочеш сказати, що...
— ...що час є властивістю тих, хто живе всередині історії.
Він провів долонею над світними лініями.
Лабіринт зник.
На його місці залишилося порожнє чорне коло.
— А тепер уяви книгу, в якій немає першої сторінки.
— Так не буває.
— Саме це ти зараз і довів.
— Що?
— Що людський розум завжди замінює незрозуміле словом "неможливо".

Тиша між ними вже не здавалася незручною.
Навпаки.
Здавалося, що саме в мовчанні це місце говорило найголосніше.
Десь далеко над океаном повільно пливли величезні кам'яні кільця.
Їхні краї світилися так, ніби були розпечені, але не випромінювали тепла.
Усередині кожного кільця можна було побачити інший краєвид.
Одне відкривало засніжені вершини.
Інше — пустелю.
Третє — місто, якого ніколи не існувало.
— Що це?
— Можливості.
— Інші світи?
— Ні.
— Майбутнє?
— Теж ні.
— Тоді що?
— Те, що могло статися... але не сталося.
Чоловік насупився.
— Це звучить безглуздо.
— Тому що ти звик думати, ніби реальність складається лише з того, що відбулося.

Диявол підвівся.
— Ходімо.
Вони рушили вузькою стежкою, що простяглася просто між океаном і зорями.
Під ногами не було опори.
Лише тонка смуга темного світла.
— Ти не відповів на моє запитання.
— Яке саме?
— Що існувало до Всесвіту?
Диявол не озирнувся.
— Нічого.
Чоловік полегшено видихнув.
— От бачиш. Це вже знайома відповідь.
— Ні.
— Чому?
— Бо твоє "нічого" і моє "нічого" — різні речі.
Він зупинився.
— Для людини "нічого" — це порожня кімната.
 Порожній космос.
 Порожнеча.
 Але навіть порожнеча має простір.
 Має можливість бути порожньою.
 Моє "нічого" не мало навіть цього.
 Не було ні темряви.
 Бо темрява — це відсутність світла.
 Не було мовчання.
 Бо мовчання — це відсутність звуку.
 Не було порожнечі.
 Бо порожнеча — це теж властивість простору.
 Не існувало навіть самого слова "існувати".
Чоловік мовчав.
Він відчував, що кожне речення ніби намагається зламати сам спосіб його мислення.
— І що ж сталося?
— Сталося?
Диявол усміхнувся.
— Ось знову.
 Ти питаєш так, ніби хтось натиснув кнопку.
 Ні. Ніхто нічого не запускав.
 Воно... усвідомило себе.
— Хто?
Диявол довго мовчав.
Потім тихо відповів:
— Я не знаю.
Це були перші слова, у яких Чоловік почув справжню невпевненість.
— Не знаєш?
— Ні.
— Але ж ти...
— Думаєш, що я знаю все?
Він тихо засміявся.
— Люди дуже люблять абсолюти.
 Всезнаючий.
 Всемогутній.
 Вічний.
 Вони забувають, що будь-яке знання має межу.
 Інакше воно перестає бути знанням.

Перед ними виросла споруда.
Не храм.
Не палац.
Швидше... Гігантська бібліотека.
Її полиці йшли вгору настільки далеко, що губилися в темряві.
На них не було книжок.
Лише світні кристали.
Мільярди.
Триліони.
— Це...
— Пам'ять.
— Чия?
— Усіх.
— Душ?
— Ні.
— Тоді кого?
Диявол відповів не одразу.
— Кожного рішення, яке будь-коли було прийняте.
Чоловік на мить завмер.
— Навіть мого?
— Звичайно.

Вони повільно йшли між нескінченними рядами.
Кристали тихо дзвеніли.
Наче кожен шепотів слова мовою, яку неможливо згадати.
— Тут є все?
— Майже.
— Майже?
— Деякі речі не можна пам'ятати.
— Чому?
— Бо вони ще не сталися.
— Але ж часу...
— Саме тому.

Чоловік раптом різко зупинився.
— Слухай.
 Усе це дуже красиво.
 Дуже переконливо.
 Але я весь час думаю про одну річ.
Диявол повернувся до нього.
— Яку?
— Звідки мені знати... що ти не брешеш?
Уперше за весь час Диявол широко усміхнувся.
Не глузливо.
І не зверхньо.
Навпаки.
Так, ніби саме цього питання він і чекав.
— Нарешті.
— Що?
— Нарешті ти перестав слухати мене і почав думати сам.
Він зробив кілька кроків ближче.
Його очі здавалися майже людськими.
Майже.
— Чоловіче, хіба я просив вірити мені?
Чоловік мовчав.
— Запам'ятай одну річ.
 Найнебезпечніша брехня — та, що звучить саме так, як ти хотів її почути.
 А правда... вона майже завжди розчаровує.
Він обернувся до бібліотеки.
— Саме тому я не збираюся казати тобі, що є правда.
 Я покажу лише те, що бачив.
 А вирішувати... доведеться тобі самому.
У цей момент один із кристалів на полиці раптом спалахнув.
Світло стало таким яскравим, що бібліотека зникла.
Перед Чоловіком відкрився інший краєвид.
Нескінченна темрява.
Без зір.
Без простору.
Без часу.
І в цій темряві... щось дивилося у відповідь.
Не очима.
Не свідомістю.
А самим фактом свого існування.
Диявол ледь чутно промовив:
— Ось це... я побачив уперше.
 І саме звідси починається історія, яку люди потім назвали творінням.
 Якщо, звичайно... я не брешу.