Розділ 2

Вони йшли мовчки.
Якби Чоловік пізніше спробував згадати цю подорож, він не зміг би сказати, чи минула година, день чи століття.
Тут не існувало часу.
Але існувала послідовність.
Події відбувалися одна після одної, хоча між ними не було відстані.
Незнайомець ішов попереду.
Його постать постійно змінювалася.
Іноді це був високий чоловік у темному одязі.
За кілька кроків він уже здавався худорлявим старцем із дерев'яним посохом.
Потім — юнаком.
Потім — жінкою похилого віку.
Потім знову людиною без віку.
Чоловік нарешті не витримав.
— Чому ти змінюєшся?
Незнайомець навіть не озирнувся.
— Це ти бачиш мене по-різному.
— Ні. Я точно бачу...
— Твій мозок.
— Що?
— Він усе ще намагається перекласти мене мовою, яку розумів за життя.
— Але ж у мене більше немає мозку.
— Саме так.
— Тоді...
— Звичка.
Вони пройшли ще кілька десятків кроків.
— Найважче вмирає не тіло.
— А що?
— Спосіб мислення.

Попереду почали з'являтися споруди.
Спершу Чоловіку здалося, що це руїни величезного міста.
Потім він зрозумів, що жодна будівля не мала дверей.
Жодного вікна.
Жодного входу.
Вони були схожі на моноліти, висічені з одного шматка чорного каменю.
Деякі нагадували собори.
Інші — дерева.
Треті взагалі не підкорялися геометрії.
Їх було неможливо роздивитися повністю.
Що довше Чоловік дивився на них, то більше змінювалися їхні форми.
— Що це?
— Пам'ять.
— Чия?
— Всесвіту.
— Будинки?
— Ні.
— Тоді чому вони схожі на будинки?
Незнайомець усміхнувся.
— Бо ти людина.

Над одним із монолітів повільно пропливала зграя дивних істот.
Вони нагадували птахів.
Але кожне крило складалося з тисяч дрібних світних символів.
Вони не махали крилами.
Не літали.
Швидше... Існували в русі.
— Ангели?
— Ні.
— Демони?
— Теж ні.
— Хто тоді?
— Запитання.
Чоловік мовчав.
— Вибач...
— Я сказав буквально. Це і є запитання.
 Вони народжуються щоразу, коли розум стикається з тим, чого не може зрозуміти.
 Деякі живуть лише мить. Деякі — мільярди років.
Чоловік відчув, як по спині пробіг холод.
— Ти жартуєш.
— Ні.
— Як запитання можуть...
— А як можуть існувати числа?
Він не знайшов відповіді.

Попереду здіймалися сходи.
Без початку.
Без кінця.
Вони вели вгору.
І водночас униз.
Чоловік кілька разів моргнув.
Йому здалося, що він божеволіє.
— Тут немає напрямків?
— Є.
— Але...
— Просто не ті, до яких ти звик.
Вони ступили на першу сходинку.
Світ навколо миттєво змінився.
Зникла чорна рівнина.
Тепер вони стояли серед океану.
Але вода була над ними.
Небо — під ногами.
Далеко внизу плавали зорі.
Саме плавали.
— Я...
— Знаю.
— Це неможливо.
— Це слово дуже люблять люди.

Вони зупинилися.
Посеред океану стояв стіл.
Звичайний дерев'яний стіл.
Два дерев'яних стільця.
Чайник.
Дві чашки.
І більше нічого.
Незнайомець сів.
Налив чай.
Пара піднімалася вгору...
Потім убік...
Потім розчинялася у просторі.
— Сідай.
Чоловік мовчки сів навпроти.
Він узяв чашку.
Чай пахнув дитинством.
Саме так.
Не м'ятою.
Не липою.
Не бергамотом.
А дитинством.
— Як...
— Тут речі мають не властивості.
 А значення.
Чоловік повільно зробив ковток.
І раптом згадав бабусин будинок.
Запах старої деревини.
Тріск печі.
Перший сніг.
Матір.
Батька.
Собаку, який помер, коли йому було дев'ять.
Він ледь не впустив чашку.
— Це...
— Спогади.
— Ні...
— Їхній смак.

Довго ніхто не говорив.
Потім Чоловік поставив чашку.
— Добре.
 Припустимо, я не збожеволів.
 Припустимо, усе це справжнє.
 Тоді відповідай.
 Ти... Диявол?
— Так.
— Той самий?
— Це залежить від того, що саме ти про мене знаєш.
— Спокусник?
— Іноді.
— Ворог Бога?
Незнайомець посміхнувся.
— Князь Пекла?
— Цікава назва.
— Це неправда?
Незнайомець довго дивився на океан.
— Чоловіче, ти коли-небудь помічав, що кожна цивілізація розповідає одну й ту саму історію?
— Яку саме?
— Є добро.
 Є зло.
 Є герой.
 Є чудовисько.
 Є остання битва.
— Так.
— Чому?
— Бо люди однакові.
— Ні. Вони однаково мислять.
 Це різні речі.

Незнайомець провів пальцем по краю чашки.
У повітрі виникло світло.
Воно не освітлювало.
Воно показувало.
Перед ними почали з'являтися картини.
Печерні люди.
Єгипет.
Шумер.
Греція.
Індія.
Китай.
Племена, чиїх назв історія не пам'ятає.
— Кожен народ мав власних богів.
 Власні легенди.
 Власних демонів.
 Власних героїв.
 Але історії були дивно схожими.
 Чому?
 Бо розум боїться порожнечі.
 Він не витримує світу без сюжету.
 Тому створює його.
— Тобто всі релігії...
— Не поспішай.
 Це було б надто просто.

Чоловік уважно подивився на співрозмовника.
— Я не можу зрозуміти одну річ.
— Яку?
— Якщо ти справді Диявол...
 Чому ти не схожий на чудовисько?
Диявол тихо засміявся.
— А як мало б виглядати чудовисько?
— Не знаю...
 Роги.
 Крила.
 Вогонь.
— Люди дивні.
 Ви завжди уявляєте зло потворним.
 Наче краса автоматично означає добро.
— Ні...
— Саме так.
 І саме тому вам так легко брехати самим собі.

Запала довга тиша.
Потім Диявол вперше подивився просто в очі.
І цього погляду вистачило, щоб Чоловік відчув дивне тремтіння.
Ніби на нього дивилася істота, яка пам'ятала народження не тільки людства.
А й самих законів буття.
— Скажи мені.
 Ти коли-небудь замислювався... чому майже кожна людина боїться смерті ще до того, як дізнається,
 що вона таке?
— Це природний інстинкт.
— Так.
 Але хто навчив першу живу істоту боятися перестати існувати?
Чоловік насупився.
— Про що ти?
— Хто його створив?
Тиша.
Диявол повільно відкинувся на спинку стільця.
— Це було... найперше питання, яке поставив собі Всесвіт.
 І саме з нього почалася історія.
Він замовк.
Чоловік уже відкрив рота, щоб щось сказати.
Та Диявол лише ледь усміхнувся.
— Але якщо я розповім усе зараз, ти перестанеш ставити власні запитання.
 А це було б найгіршою послугою, яку я міг би тобі зробити.