3. СЛІДИ

ЛИСТ П'ЯТИЙ

8 жовтня 1887 року

Верхні Лози

Всечесний Отче Корниле,

до Черняків я ходив. Терен біля криниці справді є.

Подряпину на руці цим, однак, довести неможливо. Так само я міг зачепитися об цвях у стайні або об край скрині й не помітити. Пишу про це тому, що в попередньому листі сам надав тій подряпині більше ваги, ніж вона заслуговує.

З Василем Черняком я цього разу не говорив. Він побачив мене з подвір'я і пішов до хліва. Його дружина вийшла сама.

Показала місце, де, за її словами, бачила мене тієї ночі.

Я попросив її стати біля вікна й подивитися на мене, поки я відійду до криниці. Вона погодилася.

Було близько третьої дня. Світло, зрозуміло, зовсім інше. Я відійшов, став там, де вона показала, потім повернувся до неї обличчям. Катерина сказала:

— Так.

Я запитав: — Що «так»?

— Там ви стояли.

— Я питаю, чи з такої відстані ви могли впізнати обличчя.

Вона подумала.

— Обличчя ні.

— Тоді чому вирішили, що це я?

— Бо то були ви.

На цьому ми зайшли в коло. Я пояснив їй, що чорний одяг носить не один священник, а в темряві вона могла бачити будь-якого високого чоловіка. Вона сказала:

— Він був нижчий.

Я перепитав. Катерина зніяковіла.

— Хто?

— Той чоловік.

Вона подивилася на мене так, ніби я навмисно її заплутав.

— Ви.

— Я нижчий за кого?

Тут вона вже розсердилася.

— Отче, я не знаю, як вам сказати. Ви були не такі.

Це перші слова з усієї справи, які я не зумів одразу записати в голові як звичайну помилку. Я попросив пояснити. Вона не змогла.

Спочатку сказала, що я стояв інакше. Потім — що голову тримав інакше. Потім заперечила власні слова і сказала, що, може, справа лише в темряві. Я не став наполягати.

Коли повертався, зустрів доктора Ковальського. Він їхав у сусіднє село до породіллі й, побачивши мене, зупинив коня. Я розповів йому про двері.

Не про Черняків. Лише про те, що ключ був запечатаний, а вхід уранці незамкнений.

Доктор запитав, чи є в домі ще хтось. Немає.

— Слуга?

— Немає.

— Хлопець при господарстві?

— Приходить удень.

Тоді він запитав, чи я певен, що замок був замкнений напередодні. Я відповів, що певен. Він сказав:

— Оце слово завжди заважає.

Я не зрозумів.

— Яке?

— «Певен».

Він пояснив, що людина може дуже добре пам'ятати те, чого не робила, особливо якщо робить це щодня. Мовляв, я сотні разів замикав двері й тепер пам'ять про один вечір могла змішатися з іншими. Це пояснення видається мені розумним.

Я сказав докторові про те, що в семінарії чув про сомнамбулів.

Він відповів, що чув більше, ніж я, і від того не став розуміти їх краще.

У Франції, сказав він, тепер особливо люблять гіпнотизувати жінок, а потім сперечатися, що саме довели. Не знаю, чи це був жарт.

Запитав, чи сомнамбул може не лише ходити, а й приховувати від себе зроблене. Доктор довго мовчав. Потім сказав:

— Від себе ми всі багато чого приховуємо, отче. Для цього не треба спати.

На цьому він поїхав. Зізнаюся, ця фраза мене роздратувала. Увечері я знову запечатав ключ.

Цього разу ще й присунув до дверей стілець. Зранку все було на місці. Спав добре. Наступної ночі теж. Я вже почав соромитися своїх попередніх листів.

Парафія тим часом живе своїми справами, і, можливо, саме тому я ще тримаюся розуму. У неділю мав зібрання братства тверезості: двоє чоловіків, які збиралися поновити обітницю, попросили зачекати отця-декана, бо «тепер краще не при мені». Того ж дня три жінки після служби просили мене молитися над невісткою, що кричить уві сні, і над дитиною, яка почала боятися темряви. Я відмовився робити з цих речей ознаки одного лиха. Схоже, половина села вже уникає мене, а друга половина саме тепер шукає в мені того, ким я не хочу бути.

А вчора сталося наступне. Після обіду прийшов хлопчик, син удови Ганни Петрів. Йому десять чи одинадцять років. Звати Павло. Приніс невеликий згорток. Сказав:

— Мама веліла віддати.

Усередині був мій носовичок. Не просто схожий. Мій.

У куті вишиті літери Т. Л. Це робила моя сестра ще до мого висвячення. Таких у мене було шість. Я зараз маю п'ять. Запитав хлопця, де мати його взяла.

— У нас.

— Де саме?

— На лаві.

— Я коли був у вас?