1. ЛИСТ ПЕРШИЙ

12 вересня 1887 року

село Верхні Лози, Станиславівська єпархія

Ваше Преосвященство,

покірно повідомляю, що до місця служіння прибув 27 серпня і парафію прийняв без перешкод. Ключі від церкви й плебанії передав мені отець-декан, книги також переглянуто при ньому. У метриці померлих бракує двох аркушів за 1879 рік, але, зі слів дяка, вони були вирвані ще за покійного отця Іларіона. Чи робилося про це донесення раніше, він не знає. Я не став його допитувати, бо чоловік старий і на кожне запитання відповідає історією, яка починається років за двадцять до самого запитання.

Дах над захристією справді тече. Не так сильно, як мені було сказано, проте після дощу вода стоїть біля північної стіни. Якщо до зими не перекрити хоча б два ряди ґонту, вогкість піде далі. Я вже говорив із громадою. Грошей вони, як і слід було чекати, не мають, зате кожен знає, хто саме мав би їх дати.

У всьому іншому місце спокійне.

Людей тут близько шести сотень душ, не рахуючи дітей, яких у перші дні я ще плутав між собою. До церкви ходять справно, хоча чоловіки тримаються ближче до дверей і мають звичай виходити надвір раніше закінчення служби, особливо коли гарна погода. Жінки залишаються довше і вже встигли повідомити мені більше про село, ніж я хотів би знати.

Пишу це не для нарікання. Насправді мене прийняли добре.

Є, однак, одна справа, про яку я не наважився говорити отцю-декану при інших. Можливо, вона зовсім не заслуговує на окреме повідомлення. Якби подібне сталося у Станиславові, певно, покликали б лікаря і на цьому все скінчилося. Тут найближчий лікар буває лише в містечку, а дорога туди після дощу така, що швидше можна видужати самому, ніж його дочекатися.

Минулої п'ятниці, уже після дев'ятої вечора, до плебанії прийшов Семен Гнатів. Його доньці Марисі стало зле.

Гнатів живе недалеко, за млином, тому я пішов одразу.

Дівчині двадцять два роки. Незаміжня. За словами батька, до цього нічим тяжким не хворіла. Мати померла три роки тому від сухот. У Марисі від ранку боліла голова, потім вона двічі блювала, по обіді заснула, а надвечір прокинулася і перестала відповідати на запитання.

Коли я прийшов, вона лежала на лаві біля печі.

Не було ані судом, ані піни на губах, як при падучій хворобі, яку я бачив одного разу ще в семінарії. Очі відкриті. На світло вона реагувала, бо коли батько підніс лампу надто близько, відвернула голову.

Я запитав, чи вона мене чує.

Не відповіла.

Батько почав говорити голосніше, ніби глухій, і я попросив його замовкнути. У кімнаті були ще її молодший брат і сусідка, котра принесла воду. Я попросив їх вийти.

Тоді Маруся сказала:

— Тепер можна.

Сказала цілком звичайним голосом.

Я подумав, що вона просто не хотіла говорити при сторонніх, і запитав, що з нею сталося.

Вона подивилася на мене і сказала:

— Ви вже питали.

Я відповів, що щойно прийшов.

На це вона заперечила:

— Не щойно.

Мушу зізнатися, я спершу подумав, що дівчина жартує. Навіть розсердився трохи, бо мене підняли серед ночі, а я ще не звик до того, що тут будь-який біль у животі після заходу сонця стає справою священника.

Запитав її, коли саме я нібито приходив.

Вона сказала:

— Учора.

Батько, який стояв за моєю спиною, одразу перехрестився. Я цього не схвалив і сказав йому не робити дурниць.

Учора я до них не приходив.

Принаймні цього я певен.

У четвер після вечірньої молитви я був у плебанії. Дяк приносив рахунок за свічки й засидівся майже до восьмої. Після нього я вже нікуди не виходив. Двері замкнув сам.

Я спитав Марусю, про що ми нібито розмовляли.

Вона довго мовчала.

Потім сказала:

— Ви казали не розповідати татові.

Тут Семен почав вимагати, щоб вона сказала, про що саме. Я знову попросив його замовкнути.

Маруся дивилася не на нього. На мене.

Не можу пояснити, чому це мені не сподобалося. Можливо, тому, що погляд у неї був зовсім ясний. Я чекав гарячки, марення або бодай якогось збудження, а вона виглядала просто втомленою.

Я запитав:

— Що я велів тобі не розповідати?

Вона сказала:

— Про двері.

У їхньому домі двоє дверей: одні до сіней, другі до комори. Я запитав, які саме.

Вона не відповіла.

Після цього почалося те, через що я й пишу.

Я дістав требник.

Нічого особливого робити не збирався. Хотів лише прочитати над нею звичайні молитви за недужу людину, бо батько вже був переляканий, а відмовитися означало б налякати його ще більше.

Щойно я відкрив книгу, Маруся сіла.