Частина 1

Cтарий Арташ, слідуючи давній звичці, по обіді неквапно вийшов з дому. У руці він тримав люльку, щільно набиту тютюновим листям. Під вікнами тулилися низенькі деревця. На них майже не лишилося листя, що різко контрастувало з буянням навколишньої зелені цієї пори року. Ще більшої дивини їм надавали потемнілі, ніби обвуглені, гілки. Дідусь наблизився до рослин, побіжно оглянув кожну, а потім ледь чутно зітхнув.
— І що ж вам у нас не сподобалося? — пробурмотів він сам до себе і відчахнув одну потемнілу гілочку.
На місці зламу деревина зажевріла, переливаючись тьмяним, примарним полум'ям. Арташ прикрив долонею очі від сонця, щоб краще розгледіти світіння, однак, побачивши результат, лише скрушно похитав головою.
Він повернувся на ганок і важко всівся на лавку. Ще раз кинувши оком на свій невдалий експеримент, дід взяв до рота люльку та підніс до неї тліючий уламок гілки, щоб прикурити. Густі клуби диму повільно здійнялися вгору, розтікаючись під піддашшям у пошуках виходу. Погляд чоловіка блукав десь у далині: низькі пагорби, поодинокі дерева та лише дві хмаринки на небі — все дихало спокоєм. Погода була до пари настрою: легкий прохолодний вітерець та тепле сонячне проміння, яке, хоч і не падало прямо на Арташа, гріло йому серце.
— Доброго дня, пане старосто! — почулося з іншого боку саду.
До ґанку наближався невисокий чоловік у самій сорочці, сховавши руки в кишені.
— І тобі доброго, Габуте, — спокійно відповів старий, не відводячи погляду від обрію.
Прибулий зупинився біля дивних саджанців, пильно їх оглянув, а потім рушив далі до старого.
— Все ж таки не вигоріло діло?
— Ще й як вигоріло! У прямому сенсі. О, дивись, — Арташ простягнув чоловікові тліючу паличку. — Не підходять їм наші умови — перегріваються. Вони ж ростуть там, де світ лише сніг бачить, а тут... тут вони і від звичайного тепла гинуть.
Габут присів поруч, розглядаючи дивину з цікавістю дитини, що бачить таке вперше. Коли староста замовк, він вирішив його підбадьорити:
— Пам'ятаю, як ви мені розповідали про них, коли я ще малим до вас бігав, але побачити таке на власні очі... А в горах вони які, невже великими виростають?
— Ох, та, мабуть, більшими за дуби, що за домом стоять, — у голосі старого з'явилася жвавість. — Там не тільки холодно, ще й сонце рідко світить, тому й листя на них немає. А бачив би ти, що відбувається, коли їх валять!
— І що ж? — запитав чоловік, наперед знаючи, що зараз почує знайому історію.
— Ось це вугілля, — вказав Арташ на відламану гілку, — воно таке, доки дерево не підросте. А потім кожна гілочка світиться, ніби розпечене залізо в кузні.
Староста повернувся до приятеля, щоб краще пояснити те, що бачив у своїх далеких мандрах. Габут не вперше слухав подібні оповідки, а про цю навіть сам розпитував. І зараз він слухав зі щирим задоволенням та посмішкою.
— А це ж, головне, ще не все, — вів далі дідусь. — Коли ці дерева валять, там, де сокира вдаряє по стовбуру, снопами вилітають іскри, наче міхами в кузні дмуть. А як дерево падає — воно ж сухе! — то кожна гілочка тріщить та спалахує яскравим світлом. Красиво?
— Красиво, — мрійливо підтримав Габут. — Уночі, напевно, ще краще?
— Очей не відведеш! А що найкраще — дуже швидко ними зігрітися можна. Повір мені, коли йдеш мерзлотою добрі кілька годин, тепло стає для тебе не менш чарівним, ніж те мерехтіння.
Настрій у старого справді покращився, як і в його слухача. Габут, щоб не дати запанувати тиші, вирішив закріпити їхнє гарне самопочуття:
— До речі, про тепло: сьогодні ж святкувати будемо!
— Що?
— Ну... як що? — здивувався чоловік питанню Арташа.
— Жартую. Думав, я про день народження своєї донечки забуду?
— Жарти жартами, а якби я таке сьогодні Тиміді бовкнув, у вас було б не свято, а похорони.
— Бовкнув? Невже вітав її вже?
— А куди ж дінусь? Важко бачити її і не порадувати чимось, особливо сьогодні.
— А черевички? Сподобалися?
— Сподобалися! — задоволено підтвердив Габут. — Перед дзеркалом сьогодні ледь не танцювала!
Староста поліз однією рукою собі до кишені, а іншою поманив зятя нахилитися ближче. Він дістав щось кругле та сріблясте.
— Що то таке?
— Дивись.
Після цього старий натиснув на непомітну клямку, і дрібничка відкрилася. Всередині по колу були розставлені цифри, якими бігали тонесенькі стрілочки.
— Це ж... Як його... Годинник?
— Годинник! — наголосив Арташ і тицьнув пальцем у папірець, вкладений у кришку. — Бачиш, що роздобув?
— Я ж читати не вмію.
— Це цитата Ікара, з його підписом!
— Кого?
— Та того самого, що написав улюблену книжку Тиміді.
— А звідки ж воно у вас? — Габут неабияк здивувався, бо дружина часто читала йому ті історії вголос, і він ними захоплювався.
— Як до міста їздив, довелося з ним зустрітися. Хороша людина, до речі. На вигляд молодий, а розумний, освічений і до старших ставиться з повагою. Схожий на Тосі, однак сміливіший та відкритіший.
Габут примружився і подивився кудись у далечінь, за спину старости. Той, помітивши незвичну реакцію співрозмовника, також оглянувся. Причину він побачив одразу: стежкою, що ховалася за пагорбами, бігла чорнява дівчина, одягнена лише в нічну сорочку. Обидва одразу впізнали постать.
— А чи то не Йонна біжить? — запитав Габут.
— Вона. А чого ж так легко одягнена, ще й боса? — виснажений біг дівчини стривожив старосту, — Ану, ходімо! Може, допомога потрібна.