Оповідання

Є в селі Космач одна місцина, що має назву Гавришева яма. Мальовнича і розкішна зеленню, вона приховує в собі такі таємниці, що пересічна людина, дізнавшись про них, не стерпіла б тягаря неймовірності і могла б навіть втратити глузд. І чимало було таких, хто опинявся на межі через дію сил Гавришевої ями.

Через Гавришеву яму пролягає дорога на присілок Завоєли. І всі, хто ходить із центру, завжди намагаються пройти засвітла. Нікого не зустріти поночі у цій місцині – хіба який немісцевий турист, не обізнаний з розповідями, зважиться тут на вечірню пішу мандрівку.

Дід Василь народився у хаті під горою в самісінькому епіцентрі цієї патогенної зони. Він не раз поривався назавжди покинути спустілу батьківську хату. Але його ніби щось тримало. Він знову й знову повертався, жив там. Знову тікав, і відтак знову вертався. Його питали: «Як не боїшся тут жити?» А він відповідав: «Та чого ж – боюся. Он скільки сивого волосся маю». Щоразу, як вечоріло, дід Василь замикався у хаті і не виходив надвір – що б там не стало. Бо багато чого чув і бачив.

По сусідству з дідом Василем жила баба Анна. Про неї казали, що вона тримала нечистого в хаті. Баба тримала магазин і мала значні статки. А в місцевих гуцулів – то вірна прикмета, що людина з нечистю знається.

Напроти ями є садиба – здоровенна гуцульська хата. Там жила дівка, яка «вівкала» – кричала. Казали, що її дідько має за любаску. Однак більш мудрі люди були переконані, що то все страшна дитяча травма. Настуня народилась перед війною і була ще малим дівчам, коли у Гавришевій ямі відбувалися сумні події. Ставши мимовільним свідком страшних кривавих розправ, дівчинка не змогла витримати все те.

Важкі були часи для гуцулів, коли з одного боку не давали жити мадяри, а з іншого – совіти. Роздирали цей благословенний край криваві сутички. І місце це – Гавришева яма – стало місцем численних розправ і поховання тих, хто не встиг втекти, хто шукав кращої долі, хто боровся за ідеї, чи просто заради наживи та за чужі інтереси.

Карпати стали тим кордоном, який відділяв світ зла і розпачу від світу спокою і мирного життя. І багато хто втікав до спокійного світу. І знаходились місцеві люди, які вирішили наживатись на тому, що переводили утікачів через цей кордон. Вони не брали плату грошима, бо в ті неспокійні часи гроші не цінилися. Вони брали золотом, перстнями, прикрасами та всякими коштовностями. Багато караванів утікачів проходили через карпатський кордон завдяки таким «ділкам», як їх називали гуцули. При цьому бувало, що ті самі люди переходили гори по кілька разів у різних напрямках через зміну політичної ситуації. Один чоловік раз заплатив, щоб втекти від мадярів у Жаб’я, а звідти вже без сім’ї втікав від совітів і платив удруге.

З наступом совітів багато єврейських сімей вирушали в дорогу у бік Польщі – бо там євреї жили добре. «Ділки»-провідники набирали натовпи охочих. Багато караванів проходили. Але знаходилось чимало недобросовісних «ділків», які брали золото, та замість того, щоб перевести каравани через гори, розстрілювали їх, не маючи жалю ні до дітей, ні до старих. І відбувалось це дуже часто саме в Гавришевій ямі. Дуже недобрим стало це місце за тих часів. Тут повстанці розстрілювали мадярів, а НКВС вбивали незгодних, коли прийшли до Космача.

З часом криваві події почали вщухати. Натомість почало відбуватись багато всякої дивини. То голоси, то тіні зустрічали заблукалих поночі. А на Різдво від Гавришевої ями між хатами поночі ходили дивні гурти колядників: із вогнями, музиками і піснями вони наближалися. Люди готувалися зустрічати їх, але ні до кого вони не доходили. Казали, що то вбиті діти ходять на коляду.

– Дивіться, не ходіть гратись до Гавришевої ями, – попереджала баба Параска своїх онуків Юрка та Іванка.

– А то що буде? – не вгавав Юрко. Йому було вже десять років, і він вважав себе дорослим і самостійним. А Іванко, його семирічний двоюрідний брат, цілком переймав поведінку Юрка.

– Нас вкраде лісна? – питався Юрко без страху в очах.

– Йой, дітки, дарма ви так, – хитала головою стара Параска. – Он у Олі Брумбихи син пропав ще малим у Гавришевій ямі.

Юрко з Іванком хитали головами:

– Та де?! Не може бути!

– Може. Не ходіть гратися до тої ями. Дуже вас прошу.

– Добре, – відмахувався рукою Юрко.

Однак бабині слова ще більше спонукали хлопчаків ходити до Гавришевої ями – видивлятися, де ж ті привиди ховаються.

Того дня насипало багато снігу. Юрко з Іваном спершу каталися на санчатах неподалік від дому. А потім вирішили поїздити коло Гавришевої ями – поєднати гру з полюванням на привидів.

Зимно було і морозно. Сніг іскрився в блакитному повітрі на сонці. Юрко з Іванком уже добряче вивалялись у снігу і промочили ноги, але додому йти ще не збиралися. Їхні червоні розпашілі обличчя аж парували. Раптом на дорозі з’явилась якась стара жінка. Вона була не місцева – принаймні хлопчаки її ніколи не бачили.

– Що ж це ви, хлопці, тут бавитесь? – спитала вона, примруживши темні очі. – Хіба вас ваші батьки не попереджали, що тут краще не гратися? Це місце суму і болю. Тут стільки діток загинуло, які б теж могли ще жити і бавитись, як ви. Але їх убили. Не гоже. Йдіть додому.

Хлопчики зніяковіло дивились на бабцю. Вони мовчки кивнули. Жінка окинула їх поглядом і пішла собі дорогою.

– Хто це така? – спитав Іванко.

– А я знаю? – відповів Юрко. – Давай ще трохи покатаємось, а тоді підемо.

– Давай!

І хлопці знов заходилися сміятися і пустувати, аж луна від їхніх вигуків котилася горами.

– Чуєш, Іване, а ходім на ту гору, звідти з’їдемо. Ми ще там не були, – запропонував Юра.

– Ходім, – радісно підтримав ідею Іванко.

Оглядаючи гірку, хлопці стали на снігову шапку. Незчулися, як усе поїхало і посипалося: величезна маса снігу потягла їх донизу і присипала згори, скувавши, як в’язнів, по руках і ногах. Навіть скрикнути не встигли. Вони опинились у крижаній пастці.