1

Григорій Свириденко не дуже полюбляв свого сусіда, вусатого Петра Грудку. І не тільки за те, що той постійно палив цигарки та часто переходив на російську мову, як тільки заводився з якогось приводу, а й тому, що його син Андрій, малий Грудка, став залицятися до вродливої стрункої Маринки, Григорієвої доньки. І вже зовсім розізлив тим, що  на Великдень, сидячи у них за святковим столом, штурхонув ліктем під ребро й підморгнув: «Ну що, сусіде, твоїй красуні вже сімнадцять? Наречена! А в мене є покупець. Он бачиш, як вони переглядаються? Давай одягнемо на них вишиванки та й зіграємо гучні заручини. Червона стрічка до чорного волосся Маринки буде так гарно пасувати, та й рушників для сватів вона, мабуть, вже понавишивала, га?»

От же дурень! Що значить: «ВЖЕ?!» Не «вже», а «ТІЛЬКИ»  сімнадцять! Які заручини? Яка наречена?! Хоча… Господи! Неначе вчора він ще цілував її рожеві п’яточки і купав у ванночці з любистком!  А сьогодні он кажуть: наречена! Як же за кілька днів ця проклята війна змінила одразу все: і  погляди, і уподобання, і навіть відчуття часу. Тож довелося-таки довірити Маринку тому Андрієві та його мотоциклові, щоб відвіз донечку якомога подалі від війни.

Увечері до двору Свириденків, де в альтанці з дикого винограду Григорій з Петром обговорювали вчорашній обстріл села російськими «Градами», зайшов голова сільради Василь Перехрест і, покуйовдивши посивілу за останні три дні голову, важко вимовив:

– Слухайте, козаки. Я  б порадив вивезти своїх дівчат кудись подалі, бо погані новини надходять. Справжні звірства чинять ті нелюди округ. Вчора он і в нас шість будинків згоріло від їхніх снарядів, два крайніх – разом з людьми. А що буде, якщо ці орки приблудять до села, та по хатах підуть? Он про Бучу такі жахи розповідають, що… – він запнувся і лише розпачливо махнув рукою: – Тож жінок потрібно терміново відправляти, а ми вже з вами як буде… Худобу ж комусь треба порати…»

– Так мій Андрій ще вчора повіз Маринку на евакуаційний поїзд, отой що до Львова, а потім мав до воєнкомату зайти. Тільки хотів дорогою до бабусі заскочити  у Вербівку, харчі завезти, бо та навідріз відмовляється виїжджати. Все торочить своєї: «У війну при гітлерівцях якось обійшлося, то чого я маю росіян боятися?!»  Тож чекаю звістки, бо, сучий син, навіть не відзвонився зі вчора, – ляснув долонею по лаві Петро, а потім хитрувато посміхнувся у вуса: «А може, то й на краще… Молоді ж обоє!»

Та Григорій все ж почув і роздратовано засовався на лаві, а Перехрест підвівся і вклонився на прощання: «Піду я, бо ще багатьох маю попередити, та й корів вночі потрібно прооперувати…»

– Яких корів?

– Та тих, що вчора осколками зачепило. У Панасенкової шмат заліза за вухом стирчить, а у Пилипенкової –  у спині. Мучаються нещасні, неможливо дивитись. Тож побіжу. Щасти вам.

І вибіг не зачиняючи за собою хвіртку.

– Чудовий був ветеринар, – запалив нову цигарку Петро.

– Та й голова сільради з нього теж вдався гарний! – додав Григорій.

Помовчали з хвилину.

– А нехай жінки на моєму «Жигулі» завтра їдуть, – запропонував Петро, розтираючи недопалок каблуком черевика. – Моя Ірина непогано водити навчилася, тож з твоєю Настею до райцентру якось доберуться, а там вже вирішимо що далі робити.

– Добре, – хитнув головою Григорій. – Нехай збираються.