Ще одна межа

Глава 22 
Ще одна межа 
Минув майже місяць. Катерина щоб не гризли погані думки,  дедалі більше занурювалася у роботу. Вона віддавала їй себе всю. Вигравала одну справу за іншою. Її почали впізнавати в судах. До молодої адвокатесси  все частіше зверталися люди, яким відмовляли інші. Вона намагалася жити. Працювати. Та не думати про Сергія. Та він не дозволяв їй себе забути. 
Спочатку були телефонні дзвінки. По десять... по двадцять на день.  
— Катю, поговорімо...  
Вона скидала. Вона не хотіла його чути.  
Через кілька хвилин телефон дзвонив знову. Вона блокувала номери. Він дзвонив з інших.  
Писав  повідомлення. Спочатку з вибаченнями. Потім — із проханнями. А потім  вони перетворилися на докори: — Ти забрала у мене все. — Як ти можеш так зі мною? — Батько хотів, щоб ми були разом. — Це його остання воля. – Ти нікого крім себе не любиш. - Ти егоїстка. І маса подібних.  
Катерина  не відповідала.  Вона була просто у шоці, на що завдяки алкоголю, а може ще й чогось міцніше, може перетворитися добра чуйна людина, з якою вона колись була близька.  
Через декілька тижнів, Сергій, розуміючи, що телефонний терор не дає нічого приперся, та  чекав на неї біля офісу. І дочекався. Вона приїхала на роботу, і саме виходила з автомобіля.  
— Катю. Підбіг він до неї. 
Вона мовчки, навіть не помічаючи його пройшла повз. Він був у такому вигляді, що розмови не вийшло б навіть при її бажанні.   
— Зупинися! Нам треба поговорити. Він нахабно перегородив їй дорогу. А в самого обличча було червоне, руки трусилися. Давно не стрижене волосся розвіював вітер. Це був зовсім не той Сергій.   
— Нам треба поговорити. Повторив він, хапаючи її за руку. Від нього несло свіжим перегаром, та немитим тілом. 
— Я все сказала. Вона смикнулася, і хотіла йти далі. 
— Ні, не сказала.  
- Зараз скажу. Катерина була зла. Вона холодно подивилася йому в очі. — Відійди.  
- Ага, зараз. Розбігся! Сергій нервово засміявся. — Значить, тепер ти така цаца? Горда, заможна  адвокатка. Він зробив крок ближче. До тебе не торкнися. Не те що раніше.  Тобі що, шкода одного свого підпису? Давай розпишемося. Отримаємо гроші. Поділимо їх навпіл. І розійдемося. Я більше не з'явлюся у твоєму житті. Катерина похитала головою. — Ти зараз сам хоч чуєш, що говориш?  
— А що тут такого? Батько сам цього хотів! 
— Ні. Він хотів, щоб ми були щасливою сім'єю. А не уклали оборудку через його спадщину.  
Сергій різко змінився на обличчі. — Значить, тобі просто шкода для мене грошей?  
— Не смій так казати.  
— А як це ще назвати? Сидиш на них, як собака на сіні. Ні собі... Ні мені. Катерина відчула, як усередині все похололо. Перед нею стояв зовсім інший чоловік. Не той Сергій, який колись умів вислухати її до ранку. Не той, який підтримував після смерті батька.  
— Ти захворів, Сергію. Лікуйся. Я пообіцяла Ірині, що ти знову станеш людиною. Та ти й сам обіцяв. А ти? Вона дивилася на нього з докором.  - Вилікуєшся. А потім приходь говорити. Добре? Вона обійшла його.  Зайшла до офісу.  
Але на цьому все не закінчилося. Тепер Сергій майже щодня з'являвся біля її будинку. Чекав після роботи. Намагався почати розмову. Іноді годинами сидів біля її  під'їзду. І постійно був напідпитку. Катерина дедалі більше починала боятися його напів адекватної поведінки.   
Одного вечора вона вже майже дійшла до дверей квартири, коли позаду почувся знайомий голос, від якого її вже майже трусило.  
— Катю!  
Вона різко озирнулася. Сергій швидко піднімався сходами. — Не тікай від мене!  
— Будь ласка, йди з Богом. Залиш мене у спокою. Як молитву, говорила вона. 
— Поки ми не поговоримо — не піду.  
— Нам нема про що говорити. Ти це колись зрозумієш? Вона дивилася на нього змученим поглядом. А він схопив її за лікоть.  
І саме в цю мить відчинилися сусідські двері. На сходовий майданчик вийшов Тарас. Він одразу зрозумів, що відбувається.  
— Відпусти її. Владно сказав він.  
Сергій навіть не озирнувся. Кинув через плече: — Не лізь. Це не твоя справа. Тарас спокійно підійшов ближче. — Вона сказала — відпусти.  
Та Сергій лише сильніше стиснув руку Катерини.  
Тоді Тарас узяв його за комір. А другою рукою за ремінь штанів. – Пусти її, бо зараз полетиш, як космонавт.  
- Що?! Сергій  розтиснув пальці. Він просто палав від люті.  
— На сьогодні, а краще назавжди, твоя  розмова з нею закінчена. Пішов звідси! Сергій штовхнув його коліном під зад. — Герой знайшовся!  
Сергія кинуло до стіни. Та він раптово обернувся.  Несподівано вліпив Тарасу по обличчу, добавивши коліном у печінку.  Тарас піймав рукою один удар. На шаг відійшов у сторону, щоб і другий пролетів мимо. А тоді схопивши Сергія за руку, та заломивши її за спину так штовхнув по східцям, що той прийшов до тями, лише поверхом нижче. А Тарас  лише спокійно сказав навздогін: — Іди додому. Не змушуй мене викликати поліцію. Кілька секунд вони мовчки дивилися один одному в очі. Зі злістю. Неначе вовки. А Потім Сергій розвернувся й пішов, витираючи кров з розбитого лоба. 
Катерина дивлячись на це просто заклякла. Вона настільки злякалася, що не могла вимовити й слова.  
А коли все закінчилося, Тарас обійняв її за плечі. – Ну все, маленька. Все скінчилося. Якщо цей покидьок знову з’явиться кажи мені. І тоді його точно у нашому місті не побачать. Той вечір, Тарас провів з Катериною. Вони пили вино, слухали музику. А потім він залишився у неї на ніч.   
Через три дні до квартири Тараса подзвонили. На порозі стояв дільничний офіцер поліції. — Доброго дня. Сказав він. До нас надійшла заява. Кажуть, ви застосували силу до громадянина Коваленко. Та нанесли йому тілесні пошкодження середнього ступеню тяжкості.  
— Проходьте. Тарас був сам спокій.  двері навпроти відчинилися. Катерина, ідучи на  роботу, побачила поліцейського.  
— Щось сталося? Підійшла вона.  
— А ви хто така? Поліціянт  дивився на неї з подивом.  
— Я адвокат цього громадянина. Вона дістала посвідчення. — Якщо Тарас не заперечує, я можу бути присутньою під час вашої розмови?  Тарас згоджуючись кивнув. — Буду тобі  дуже вдячний.  Сказав він.  
— Ви з приводу бійки, що була тут?   Катерина спокійно подивилася офіцеру  в очі. — Я була очевидцем того, у чому ви його обвинувачуєте .  Сергій Коваленко, систематично переслідує мене протягом останнього місяця. Телефонує. Чекає біля роботи. Приходить до мого будинку. Того вечора він силою утримував мене за руку. Тарас не бив його. Не погрожував. Він лише припинив протиправні дії щодо мене. А то що пан Коваленко посковзнувся та впав, в тому немає вини Тараса. 
Дільничний уважно слухав.   
- Схоже, ця історія набагато складніша, ніж було написано в заяві. Сказав він.  
– Пане офіцер. А хіба ви б не заступилися за жінку, коли до неї чіпляється якийсь п’яний покидьок? Вставив репліку Тарас.  
А Катерина вперше за багато тижнів відчула, що поруч є людина, яка готова захищати її не заради грошей, не через спадщину і не через почуття провини. А просто тому, що так правильно.