Ніч одкровення

Глава 17 
Ніч одкровень. 
Коли за Сергієм зачинилися двері квартири, Катерина нарешті дозволила собі розслабитися і заплакати. Вона сіла на підлогу в передпокої, притиснула коліна до грудей і сховала обличчя у долонях.  
— Я більше не можу. Я стомилася. Я не хочу. — схлипувала та шепотіла вона. Сергій мовчки присів поруч. Не намагався заспокоїти. Не говорив, що все буде добре. Просто обійняв за плечі, та був поруч. А вона так довірливо притиснулася до нього.    
Через кілька хвилин Катерина рішуче витерла сльози. — Пробач, я сьогодні сама не своя. Стільки всього. Нерви просто не витримали. 
— А ти і не мусиш бути сильною.  
Вона гірко всміхнулася. — У моєму житті поки що всі хочуть, щоб я була сильною. А я втомилася.  
Сергій підвівся. — А знаєш що? В мене є ідея. 
— Що ти вже придумав?  
— Давай сьогодні забудемо про всі проблеми хоча б на кілька годин. Він дістав телефон. — Замовимо щось смачне, а заразом і  пляшку гарного вина.  
Катерина замислилася лише на мить. Їй конче треба було якось заспокоїти себе. То чому не так?  
— Добре. Погодилася вона. 
За годину кур'єр привіз сирну тарілку, фрукти, легкі закуски й пляшку червоного вина. Сергій розлив напій по келихах. Підняв свій.  
— За що п'ємо? Спитав. Та ще й урочистим тоном. 
Катерина замислилася. Потім ледь усміхнулася. — За дружбу.  
— То за дружбу.  
Келихи тихо дзенькнули.  
А потім Сергій та Катерина  ще довго сиділи на кухні. Згадували кумедні історії. Сміялися. Потім розмови знову стали серйозними. А пляшка між тим поступово пустішала.   
— Знаєш, що мене найбільше мучить? — Спитала Катерина.  
— Що?  
— Я не можу змусити себе ненавидіти батька. Після всього. Мені його шкода. Йому мабуть потрібно щоб я була поруч. А я не можу. І через це я злюся сама на себе.  
Сергій уважно слухав. — Це не слабкість. Розсудливо сказав він.  
— А що?  
— Ти просто дуже добра людина.  
Вона сумно похитала головою. — А може, просто дурна?  
— Ні. Якби ти була іншою, ти не була б Катериною.  
Вона мовчки дивилася на вкотре наповнений келих. — Дякую, що ти поруч.  
— Я завжди поруч.  
Пляшка  спорожніла. Вино  зігріло їх та зняло напругу. А за вікном давно настала ніч. У квартирі було тихо.  
Сергій раптом дуже серйозно подивився на Катерину.  
— Мені треба тобі дещо сказати. Сказав він. Майже скоромовкою. Так неначе сам боявся своїх слів. 
Вона здивовано підняла очі. — То кажи.  
Він зробив глибокий вдих. — Катрусю. Ти знаєш. Він зробив паузу, видихнув. - Я давно тебе кохаю. От. Не як сестру. Як свою мрію.  
Катерина застигла.  — Що?..  
— Давно. Напевно, ще тоді, коли ти вперше  прийшла до нас додому.  А потім ми  часто телефонувати одне одному. Я намагався мовчати. Переконував себе, що не маю на тебе ніякого права. Але більше так просто не можу. Життя минає занадто швидко. Ми обоє втратили дуже багато часу через чужі помилки. Але ж вже давно могли б бути щасливими. 
Катерина дивилася на нього широко розплющеними очима. — Сергію...  
— Ні, не відповідай одразу. Я не вимагаю відповіді. Я просто хотів, щоб ти знала правду. А там як сама схочеш. 
Вона мовчала. У голові переплуталися спогади. Микола. Мати. Польща. Томаш. Та поруч сидів чоловік, який був із нею в найважчі хвилини, нічого не вимагаючи натомість.  
А Сергій, тим часом,  обережно взяв її за руку. Не поспішаючи. Наче залишав їй можливість будь-якої миті відсторонитися. Провів трохи вище долоні. Аж до плеча. Вона неначе закам’яніла. Все зрозуміла. І лише тихо запитала: — А якщо я не готова?  
— Я почекаю.  
— Ти вже стільки чекав...  
Він ледь усміхнувся. Провів рукою далі, до шиї.  
Ніжно. Дуже ніжно.  
Потім присунувся ближче і став цілувати. Наполегливо, жадібно. Так неначе пив її і не міг напитися.   
Катерина відчула, як напруга, що стискала її останні місяці, поволі відступає. Вона сама обійняла його. Сергій міцно, але дуже обережно обійняв її у відповідь. Почав роздягати.  
І тоді для Катерини пропало все навкруги. Зіщулилося до  тих меж, яких досягали його руки.   
Коли сили остаточно залишили їх, вони заснули поруч на великому дивані у вітальні, так і не вимкнувши світильник.  
Перші промені сонця ковзнули по кімнаті. Катерина прокинулася першою. Сергій ще спав. Вона дивилася на нього довго й уважно. Її життя знову стояло на роздоріжжі. Та цього разу вона вже знала одну важливу річ. Поруч із нею була людина, якій вона могла довірити не лише свої сльози, а й своє майбутнє. Він виборов її у своєї долі.