Донька

Глава 16 
Донька. 
Наступні кілька днів пролетіли непомітно. Катерина отримала диплом. Сергій майже не відходив від неї. Вони разом гуляли містом, згадували кумедні історії, пили каву в маленьких кав'ярнях і довго розмовляли про життя. Поруч із ним Катерині було легко. Вона вже не стримувала сліз, якщо ставало боляче. Не соромилася мовчати.  
Сергій умів бути поруч саме так, як їй було потрібно. Не нав'язуючись. Не ставлячи зайвих запитань. Але одного вечора він раптом став серйозним. Наважився сказати те, про що довго мовчав.  
— Катю. Він дуже зосереджено дивився на неї. Це було не типово для нього. І дівчина трохи захвилювалася. 
— Що сталося? Спитала вона. 
— Батько знає, що ти приїхала.  
Вона мовчки опустила очі. Ця тема була для неї дуже неприємною. І хоч кохання не переродилося у ненависть, але Катерина хотіла забути все що сталося.  
— Він дуже просив...  
— Не треба, Сергію. Вона не дала йому завершити фразу. 
— Вислухай мене. Він ніколи ні про що мене так не просив. А цього разу... Сергій на кілька секунд замовк. — Він сказав: «Якщо вона відмовить — я зрозумію. Але запитай. Будь ласка». Це дуже важливо. 
Катерина відвела погляд  у вікно. — Мені страшно. Я боюся зустрічі з ним. 
— Йому теж. Але вона потрібна вам обом. 
— Ти так думаєш?  
— Впевнений. Я ще ніколи не бачив його таким. Йому дуже погано.  
Вона важко зітхнула. — Добре. МИ зустрінемося. Вона переступила через себе. І тепер була дуже схвильована.  
А Сергій, той зразу посадив її у своє авто, та миттю, поки вона не передумала, привіз Катерину  до адвокатської контори.  
Усе тут було таким знайомим. Викликало ностальгію. Той самий коридор. Ті самі двері. Той самий кабінет. Та сама секретарша Антоніна, яка чемно привіталася.  
Микола Васильович виглядав дуже погано: останнього часу він дуже схуд. На його скронях побільшало сивини. А в очах оселилася така втома, ніби він швидко  постарів на десять років.  
Побачив Катерину, і в його очах блиснув вогник.  
Він повільно підвівся. Та  тихо сказав: — Добрий день.  
Було помітно, що він не знає, що казати далі, але він таки спромігся.  - Доброго дня,  доню.  
Від цього слова Катерина здригнулася. Він ніколи раніше так її не називав. Та й не міг називати. Тоді, коли вони по помилці долі кохали одне одного, як чоловік та жінка, він називав її своїм сонечком. Пташечкою.  Милим пухнастиком.  Все це миттю промайнуло у Катерини у голові. 
Микола Васильович вийшов з – за столу, зробив кілька кроків назустріч.  Зупинився. Неначе наткнувся на невидиму стіну. Неначе боявся підійти ближче.  
— Я не знаю, чи маю право так до тебе звертатися. Але тепер для мене ти завжди будеш лише моєю донькою. Навіть якщо ти ніколи мене не пробачиш. Катерина мовчала. Вона не могла відвести від нього погляду.  
— Я винен тобі  все своє життя. Я у боргу перед тобою,  перед твоєю мамою. Перед самим собою.  Він важко сів у крісло. Нахилив голову, та взявся пальцями за скроні  — Але найстрашніше навіть не це. Продовжував він. - Найстрашніше те, що ми... мало не наробили непоправного. Я досі прокидаюся серед ночі від думки, що таке могло статися.  
Катерина відчула, як по спині пробіг холод. Вона теж часто про це думала. І щоразу її охоплював жах.  
Микола Васильович знову підвівся. Обійшов стіл. Підійшов до сейфа. Дістав товсту теку. Поклав її перед Катериною.  
— Що це? Спитала вона.  
— Документи. Подивися їх. Як юрист. 
Вона відкрила теку. Договори. Установчі папери. Нотаріальні документи.  
— Це уся моя адвокатська контора. Я вже оформив  так, щоб після завершення необхідних юридичних процедур вона перейшла тобі.  
Катерина розгублено подивилася на нього.  
— Навіщо? Вона була розгублена, і не знала, як поводити себе у такій ситуації. — Бо це має бути твоє. Мені вже не потрібно. А ти ж таки дипломований юрист. Попереду в тебе довгий шлях. Тобі потрібна практика. Ти повинна досягти висот. Але повністю  керувати конторою ти будеш тоді, коли сама відчуєш, що готова. Поки що це будуть робити більш досвідчені колеги. Яким я повністю довіряю. А я... Він сумно всміхнувся. — Мені, мабуть, час трохи відпочити.  
— Але ж... Хотіла щось сказати Катерина. Вона не вірила, що таке може бути. 
— Не сперечайся. Обірвав її батько. - Це не плата. Не спроба відкупитися. Такого викупу просто  не існує. Це лише моя віра в тебе. І бажання хоча б щось зробити правильно.  
Катерина дивилася на нього. Їй хотілося сказати так багато. Запитати. Дорікнути. Обійняти. Пробачити. Але слова не знаходилися. Вона була просто розгубленою. 
— Я… Дякую… Лише й змогла вимовити вона. — Я поки не знаю, що відчуваю. Микола кивнув. — Я й не прошу відповіді. Мені було важливо тільки побачити тебе. А далі, як сама захочеш.  
Коли вони прощалися, Микола не наважився її обійняти. Навіть підійти.  
Лише тихо сказав: — Бережи себе, доню.  
І цього разу Катерина не здригнулася від цього слова. І сама не зрозуміла чому.  
Дорогою вони майже не розмовляли. Сергій вів автівку, та лише зрідка поглядав на Катерину.  
— Як ти? Спитав він, коли вони були вже майже на місці. 
— Не знаю. Вона сумно усміхнулася. — Мені його шкода. І від цього ще важче. Сергій мовчки поклав руку на її долоню. — Це нормально. Це пройде. Він хороша людина. І ти сама це знаєш. 
Біля будинку він уже збирався попрощатися. Та Катерина раптом, схопивши його за комір,  сказала: — Сергію, залишся сьогодні зі мною.  
Він здивовано подивився на ту дівчину, яку він сприймав як сестру, але потай мріяв про щось більше.  
— Я не можу бути сама в квартирі. Мені страшно. Вона опустила очі. І майже пошепки додала: — Будь ласка, братику. Мені буде погано одній. 
Сергій ледь усміхнувся. Від цього слова в його серці щось боляче стислося. Він знав, що для Катерини це означає повну довіру. А для нього самого воно дедалі менше відповідало тому, що він відчував. Та цього вечора він сховав свої почуття глибоко та далеко. Зараз Катерині був потрібен не закоханий чоловік. А людина, на яку вона могла спертися. Який міг її стримати. І Сергій був готовий бути для неї саме такою людиною.