Після правди

Глава 15 
Після правди. 
Микола довго сидів, не піднімаючи очей. Його думки завмерли. Такого перебігу подій він ніяк не очікував. 
У кімнаті панувала важка тиша.  Нарешті він тихо промовив: — Я винен...  
Наталія лише гірко всміхнулася. — Ти зрозумів?  
— Так. Я зрозумів це, коли від тебе почув про Катю.  
Він провів долонею по обличчю. — Не знаю, чи можу я просити вибачення. Але якщо є хоч щось, що я здатен зробити... Він замовк.  
Потім ледь чутно сказав: — Я віддам їй, якщо вона захоче, усе, що маю. Квартиру, заощадження.  Усе. Якщо це хоч трохи полегшить ваше життя.  
Наталія різко підвелася. — Ти серйозно думаєш, що гроші можуть усе виправити?  
Микола мовчав.  
— Думаєш, можна купити двадцять років мого життя? Купити безсонні ночі? Купити сльози моєї доньки?  
Вона підійшла ближче. У її очах не було ненависті. Лише втома. — А розбите серце Катерини? Я ж сподіваюся ви хоч не були… В очах з’явився жах.  Вона поклала руку собі на рота.  
Микола заплющив очі. – Слава Богу, ні.   
Він мовчки встав. Поглянув на двері кімнати, де плакала Катерина. Хотів підійти. Але не наважився.  
— Пробач мені за все. Якщо зможеш.  Ледь чутно промовив він. І вийшов.  
За ним мовчки пішов Сергій.  
Минуло кілька днів.  Катерина майже не виходила зі своєї кімнати. Лише одного вечора сама зайшла до матері.  
Наталія сиділа на кухні. Перед нею холонув чай.  
— Мамо...  
— Так, доню.  
-  Я хочу поїхати з тобою.  
Наталія здивовано підняла голову. — До Польщі?  
— Так. Тут мені зараз дуже важко. Кожна вулиця нагадує про нього. Кожна аудиторія. Кожне кафе. Я не так не можу. 
Наталія мовчки обійняла доньку. — Поїдеш. І там почнемо все спочатку.  
За тиждень, Катерина, Юлія Іванівна і Наталя  вже були у Вроцлаві. Томаш зустрів їх так, ніби вони були його рідними. Юлію Іванівну, яка казала, що приїхала просто у гості, він  умовляв зовсім  переїхати.  
— Родина має бути разом, — сказав він. І Наталія вперше за багато років подумала, що, можливо, саме так і виглядає справжнє щастя.  
А от Микола Васильович  майже перестав бувати вдома. З ранку до ночі сидів у конторі. Брався за найскладніші справи. Працював без вихідних. Іноді повертався лише під ранок. Сергій не раз знаходив його сплячим у креслі перед телевізором. А на журнальному столику перед ним лежали відкриті справи. А поруч стояла  порожня пляшка то віскі, то коньяку.  
— Тату, що ти робиш? Дорікав йому син. 
— Не починай. Не треба. Я розумію що роблю. 
— Я хвилююся за тебе.  
— Не треба. Я доросла людина. 
— Треба. Бо ти себе знищуєш. Але – ж життя продовжується. 
Микола не відповідав.  Лише мовчки дивився у вікно.  Минали  тижні, місяці. Рани потроху загоювалися. І  одного вечора Сергій зважився, і набрав номер Катерини.  
— Привіт. Вона швидко підняла слухавку. 
— Привіт.  
— Як ти? Чого хочеш?  
— Просто дізнатися, як живеш.  
— Нормально. А ти?  
Сергій сумно всміхнувся. — Якщо чесно, дуже  боюся за батька.  
— Що з ним сталося? У голосі Катерини чулася стурбованість. 
— Він майже не живе. Лише працює. А коли не працює... Сергій замовк.  
— Він почав випивати?  
—  Не так, щоб щодня. Але дедалі частіше. І майже ні з ким не говорить. Живе тільки роботою. І пляшкою. 
Катерина важко зітхнула. Попри весь біль, їй було шкода Миколу.  
— Він сам себе карає, за минуле — тихо сказала вона.  
— Саме цього я й боюся. І нажаль ти нічим не можеш допомогти.  
- Не можу. Я ж не робот, я не можу по бажанню змінити просто кохання, на  почуття дитини до батька.  
- Я зрозумів. Це дуже тяжко. Але йому вони треба.  
Після тієї розмови вони стали телефонувати одне одному частіше.  
Цього разу Катерина подзвонила сама. Вона не могла розказати матері, чи бабусі, і тим паче Томашу, що в неї на душі. Чим вона зараз живе. Як приводить до ладу думки. Це було дуже тяжко. А Сергій, він залишився однією людиною, якому вона могла все розповісти.  
Спочатку вони говорили лише про Миколу. Причому Катерина принципово стала називати його батьком. І ніяк інакше. 
Потім — потроху про життя. Про роботу.  Про Польщу. Про Україну. Про плани на майбутнє. 
З Сергієм було напрочуд легко. Він  вмів розсмішити Катерину навіть тоді, коли їй зовсім не хотілося усміхатися. А Катерина вміла слухати. А це було саме те, чого йому зараз бракувало. Ніхто з них не помітив, як із чужого болю народилася справжня дружба.  
Минув  час. Катерина закінчувала навчання, і їй  залишалося лише отримати диплом.  
Вона приїхала до України ранковим потягом. І на пероні її вже чекав Сергій. Він широко усміхнувся, побачивши її. 
— Нарешті. Катерина кинулася його обіймати. — Я скучила.  
— І я.  
Вони рушили до виходу з вокзалу.  
Катерина усміхнулася: — Слухай, Сірьога,  ти мені взагалі брат чи як? Сергій розсміявся.  
— Чи як.  
Вона легенько штовхнула його плечем.  
— От і добре. Бо братів можна безкарно смикати за рукав. І давати запотиличники. 
— Гей, тітко, не поспішай із висновками.  
— Це ще чому?  
А Сергій лише загадково всміхнувся. Він уже давно ловив себе на думці, що Катерина подобається йому зовсім не як сестра. Але що зробити, щоб вона стала ще ближче до нього, він ще не знав.