Правда

Глава 14  
Правда.  
Пронизливий дзвінок у двері змусив усіх здригнутися.  
— Вони! — Радісно вигукнула Катерина. Та миттєво  кинулася відчиняти.  
На порозі стояв високий стрункий   чоловік у дорогому темно-синьому костюмі, та золотою печаткою на безіменним пальці. Поруч — молодий хлопець років двадцяти, також у костюмі з краваткою,  та великим букетом білих троянд у руках. 
— Добрий вечір, — привітно промовив старший.  
— Мене звати Микола Васильович. А це мій син Сергій. Він щіро  посміхався, глядячи на Юлію Іванівну. А Катерина просто кинулася коханому  на шию.    
— Проходьте, будь ласка. Ми так на вас чекали… Юлія Іванівна з привітною посмішкою, запросила гостей до кімнати. Вона була дуже рада за онуку. Ще б пак – її майбутній чоловік такий вишуканий, та розкішний.  
Микола Васильович  затримавшись у коридорі, перевів погляд на Наталію. 
- Доброго дня. Ввічливо сказав він. Ви, я так розумію мати Катерини?   
Вона саме вийшла з кухні, витираючи руки рушником.  
Їхні очі зустрілися.   
Наталія застигла на місці.  Рушник повільно вислизнув із її рук.  
Цей голос... Ці очі... Ледь помітний шрам біля правої брови.    
Вона впізнала його миттєво. А він її ні.  
Вона дивилася на нього так, ніби перед нею стояла примара. — Не може бути... — прошепотіла вона. Микола. От так зустріч.  
Він дивився на цю вироблену, та виглядаючи трохи  старшою за свої роки жінку. Він нічого не розумів. 
- Ми раніше зустрічалися? Спитав він. 
- Так. Але потім ти зник.  На очах Наталі виступили сльози. 
— Не може бути... — Господи... Микола зробив крок уперед. — Це... ти?.. Наступної миті Наталія різко відштовхнула його. — Не смій! Її голос здригався. — Не смій навіть наближатися до мене!  
Катерина переводила розгублений погляд з матері на Миколу. — Мамо... ви знайомі?  
Наталія гірко засміялася. Такий сміх буває лише тоді, коли болить уже не серце, а душа.  
Вона повільно повернулася до доньки. Очі були повні сліз. — Знайомі, питаєш. Ще й як знайомі.  Вона вказала рукою на Миколу. — Познайомся, доню з ним ще раз. Це твій батько. Той самий чоловік, який двадцять з хвостиком  років тому клявся, що кохатиме мене все життя. А потім просто зник. Залишив мене вагітною. Саму.  
У кімнаті ніби перестало існувати повітря. Катерина дивилася на Миколу широко розплющеними очима. — Ні.  Лише прошепотіла вона. — Ні. Вона не могла повірити в те що відбувається. Її світ вмить розбився на безліч уламків.  Її душа.  Її серце. 
Микола почервонів, відкрив рота. Та не зміг вимовити жодного слова. Він дивився на Катерину. На її очі. На риси обличчя. І раптом зрозумів те, чого не помічав усі ці місяці. Вона була схожа на Наталію.  Саме той погляд. Риси обличча.  
Його ноги стали ватяними. Він важко опустився на стілець. — Боже... Це справді  моя донька...  
Катерина повільно підняла руку. Зняла з пальця каблучку. Поклала її на стіл перед Миколою.  
І більше жодного слова. Жодного жесту. Неначе закам’яніла. За секунду  різко розвернулася. І побігла до своєї кімнати. За дверима майже одразу почувся приглушений плач.  
Наталія більше не стримувалася.  Роки болю прорвалися назовні повноводною рікою. 
— Пам'ятаєш, як ти, паскудник, обіцяв ніколи не залишати мене?  
Микола мовчав.  
— Пам'ятаєш, як ти брехун нещасний, сказав, що я — єдина у твоєму житті? Мовчання.  
— А хіба знаєш, як я шукала тебе? Невже твої друзі не казали тобі цього? Ти ніби нічого не чув! Ти просто зник! Як довбана примара!  
Вона говорила швидко. Щоразу гучніше. Гірко. З ненавистю. Так, ніби нарешті скидала з плечей камінь.  
— Я народжувала сама. Я сама вставала до доньки ночами. Сама працювала на двох роботах. Сама слухала, як дитину дражнять у школі через бідність. Сама поїхала на заробітки. Сама... Сама... Сама... Все сама! А де у цей час був ти? Микола сидів, опустивши голову. Кожне слово било все сильніше   
— Я не знав... — Ледве прошепотів він.  
— Не знав він! Наталія гірко всміхнулася. — Бо навіть не хотів знати.  
Тим часом Сергій, розуміючи, що він тут зайвий  тихо зачинив двері на балкон. Юлія Іванівна, яка потягла його туди, важко опустилася на стілець.  
— Бабусю... — тихо звернувся до неї Сергій. — Хоч ви поясніть, що сталося?  
Вона подивилася на нього втомленими очима. — Те, чого не побажаєш навіть ворогові. Ти повинен це знати. Ти його син. І повільно почала розповідати.  
Про юну Наталю. Про їх недовге кохання. Про  вагітність. Про те, як Микола зник, не залишивши навіть листа. Про безсонні ночі. Про голодні роки. Про Польщу.  
Сергій слухав, не перебиваючи. Йому було боляче. Не лише за Катерину. Не лише за Наталію. А й за чоловіка, якого він усе життя називав батьком. Бо зараз той постав перед ним у зовсім іншому світі.  
Коли Юлія Іванівна закінчила, Сергій тихо запитав: — Ви ненавидите його? Стара жінка  подивилася у темне вечірнє небо. Потім повільно похитала головою. — Ні, синку. Ненависть вже давно  згоріла. Залишився тільки біль. І дуже велике питання -  чому людина, яка колись так палко кохала, змогла так жорстоко зламати чуже життя?  
За балконними дверима все ще лунали приглушені голоси. І ніхто з них ще не знав, що ця правда стане лише початком найважчого випробування для всієї родини.