Знайомство

Глава 12 
Знайомство. 
Після того  вечора на мосту між ними вже не було тієї незручної мовчанки. Вони більше не вдавали, що між ними лише робочі стосунки. Хоча Микола Васильович, як і раніше, був дуже стриманим. Та тепер, прощаючись, завжди брав Катерину за руку. Іноді торкався її волосся. А іноді, ніби крадучись легко, самими кінчиками губ цілував її.  
І кожен такий жест говорив набагато більше, ніж десятки гучних зізнань.  
— У тебе завтра університет до другої? Чергова сесія?  — Запитав він одного ранку.  
— Так.  
— Тоді після занять, давай  пообідаємо разом.  
— Домовилися. Вона усміхнулася.  
А він все частіше ловив себе на думці, що просто не може без неї жити. 
Одного дня Микола простягнув Катерині невелику коробку. — Це тобі.  
— Що це?  
— А ти відкрий.  
Усередині лежала дорога чорна авторучка. На ковпачку були вигравірувані її ініціали.  
Катерина розгубилася.  
— Миколо Васильовичу... (На роботі вона все ще називала його по батькові.) це ж дуже дорого.  
— Не дорожче за твою працю.  
— Але... — У кожного юриста має бути хороша ручка. Саме нею підписують важливі  документи, які можуть змінити людське життя.  
Катерина ніжно провела пальцем по гравіюванню.  
— Я берегтиму її.  
— Як я тебе. 
Через кілька тижнів він подарував їй книгу. Старе академічне видання з теорії права. На першій сторінці власноруч написав: « Ніколи не зраджуй справедливості. Вона не завжди перемагає швидко, але завжди варта боротьби».  
Дівчина довго не могла відірвати очей від цих слів.  А через ще деякий час Микола сказав: — Хочу познайомити тебе з дуже важливою для мене людиною.  
— З ким? Катерина подивилася на коханого з цікавістю. 
— Із Сергієм.  
— Вашим сином?  
— Нерідним. Але для мене це нічого не змінює. Я виховав його. Він давно став моєю сім'єю. Він моя найближча людина. За виключенням тебе, звісно.  
Сергій зустрів їх біля будинку. Високий, темноволосий хлопець років двадцяти п'яти. Усмішка в нього була зовсім не схожа на стриману посмішку Миколи. Вона була відкрита й щира.  
— Батьку, то це і є та сама Катерина? Ти так багато про неї розповідав, а вона виявляється ще й краща за твої оповіді. — сказав  він.  
— Саме так, — відповів Микола Васильович, ніжно притримуючи дівчину за талію.  
— Тату, ти про неї стільки розповідав, що мені здавалося, ніби ми з нею давно знайомі.  
Катерина здивовано глянула на Миколу. — Ти розповідав  про мене?  
Той трохи зніяковів.  
— Бувало...  
Сергій усміхнувся ще ширше.  
— «Бувало»?!  Та він тільки про тебе й говорить останнім часом. Чим – же ти так причарувала цього старого самітника?  
— Сергію...  
— Мовчу.  
Усі троє розсміялися. Напруга одразу зникла. Було легко та приємно. 
За вечерею вони говорили про університет, роботу, подорожі. Катерина швидко зрозуміла, чому Микола так любить Сергія. Хлопець був веселим, добрим і зовсім не зарозумілим.  
А сам Сергій подумав зовсім про інше. «Тато давно так не усміхався. Як же повезло батькові. Він такий щасливий». І ці думки робили  щасливим і його. 
Того ж вечора Катерина не стрималась і зателефонувала до Польщі.  
— Мамо!  
— Катрусю! Як ти, мила моя?  
— У мене все добре. Більш ніж добре!  
— Не перевтомлюєшся з навчанням та роботою?  
— Ні. Катерина усміхнулася. — Мамо, здається, я закохалася.  
На іншому кінці дроту Наталія саме закінчувала готувати Томашу каву . Вона затиснула телефон плечем і почала наповнювати чашки.  
— Та невже? Вона віднеслася до цієї звістки досить легко.  
— Мамо, він чудовий.  
— Це добре. Дуже добре. 
— Він адвокат. Ще він  викладає в університеті. Наталія коротко засміялася. — Значить, розумний чоловік.  
— Дуже.  
— А тебе кохає?  
Катерина замислилася. — Сподіваюся, що  так.  
— Ну то й добре. Тільки ви не поспішайте. Спочатку добре пізнайте одне одного. Я приїду познайомиш.   
Наталія була щиро рада за доньку. Та її думки вже знову повернулися до Томаша.  Вона мала розповісти йому не тільки цю гарну новину: Михайло домовився про великий об'єкт. І що якщо все складеться так як треба, вони зможуть купити власний будинок під Вроцлавом. А ще Наталія дедалі частіше думала про переїзд мами й Катерини до Польщі. Ця ідея вже давно не давала їй спокою. Настільки, що вона навіть не поцікавилася, як звати чоловіка, про якого так захоплено розповідала донька. Хоча  можливо це питання і вирішило – б по іншому долю Катерини. Поки ще можливо було щось змінити.