Перший поцілунок

Глава 11 
Перший поцілунок. 
Минали місяці. До отримання диплому  залишався рік. Катерина вже не уявляла свого життя без університету, де вона, до речі, перевелася на заочне відділення)  адвокатської контори та Миколи Васильовича.  
Вона знала, що о восьмій ранку він неодмінно зайде до свого кабінету з чашкою чорної кави. Яку йому робила секретарша Тоня.  
Що перед початком роботи обов'язково перегляне всі заплановані справи. Що ніколи не підвищить голос на підлеглого, навіть якщо той припустився помилки. І що завжди знайде час пояснити, а не просто дорікнути.  
Саме це захоплювало Катерину найбільше.   
— Додому? — Запитував  він кожного вечора, коли вони виходили з офісу.  
— Якщо вам не важко...  
— Зовсім не важко.    
Микола  Васильович, щовечора робив невеликий гак містом лише для того, щоб переконатися, що  вона безпечно дісталася до свого помешкання. У машині вони говорили про все. Про книжки. Про судові процеси. Про дитячі спогади. Про улюблені фільми.  
Іноді сперечалися. Іноді шуткували,  сміялися.  
Він ловив себе на тому, що час поруч із нею минав дивовижно швидко.   
Цього вечора він вкотре запросив її до невеликої кав'ярні неподалік офісу.  
— Ви мене  балуєте, — жартома сказала Катерина.  
— Це лише кава.  
— І яблучний пиріг.  
— Але – ж він тут дуже смачний.  
— Тоді не буду сперечатися.  
Вони засміялися.  
Офіціант, як завжди, приніс замовлення. За сусідніми столиками тихо розмовляли люди. За вікном буяла весна.  
— Знаєте... — задумливо промовила Катерина. — Я ніколи не думала, що право може бути таким живим.  
— Бо його часто викладають неправильно.  
— А ви викладаєте правильно. Професійно. 
Він усміхнувся. — Це найкращий комплімент, який я сьогодні чув.  
Катерина відчула, як почервоніла.  
Микола Васильович дедалі частіше ловив себе на тому, що чекає її появи. Йому подобалося, як вона щиро радіє навіть маленьким успіхам. Як уважно слухає співрозмовника. Як ніколи не проходить повз чужу біду.  
Одного дня він побачив, як Катерина віддала свій обідній перекус літньому чоловікові, який просив милостиню біля суду. Так, ніби це було цілком природно.  
Тоді Микола вперше спіймав себе на думці: «Я закохуюся...» І ця думка його налякала. Він був значно старший. За плечима мав прожите життя, втрати й помилки. А вона лише починала свій шлях. Чи мав він право руйнувати її молодість своїми почуттями?  
Катерину теж не полишали тривожні думки. Одного вечора вона повернулася додому мовчазною. Дуже пізно. Але Юлія Іванівна ще не  спала. Вона сиділа на кухні,  в'язала теплі шкарпетки.  
— Де ти була, онучко? В тебе щось сталося? — Лагідно запитала вона.  
Катерина сіла поруч. Довго мовчала. Не знала з чого почати. А тоді несподівано сказала: — Бабусю... мені здається, я закохалася.  
Стара жінка усміхнулася. — Нарешті. Я вже переживати стала. Бо в тебе з усіх проблем тільки робота, та навчання.   
— Ти не дивуєшся?  
— Я давно це бачу. І радію за тебе. Він хоч достойний хлопець?   
— Отут і  є одна проблема.  
— Яка?  
— Він набагато старший за мене.  
— На скільки?  
На двадцять один рік.  
Юлія Іванівна на мить задумалася. — Це дуже багато. Він тобі у батьки б згодився.  
— Я знаю.  
— Але це не найголовніше.  
Катерина здивовано подивилася на бабусю.  
— А що головне?  
— Чи поважає він тебе? Чи добра він людина?  
— Так. Катерина відповіла без жодної паузи. Він чуйний, хороший. І бачив горе у своєму житті. 
— Чи змушує він тебе робити те, чого ти не хочеш?  
— Ніколи.  
— Чи бреше?  
— Не думаю.  
— Чи стаєш ти поруч із ним кращою? Катерина знову, навіть не замислювалася. — Так...  
— Тоді все одно не поспішай. Почуття перевіряються не словами. Часом та вчинками.  У любому випадку, спочатку отримай диплом. А він хай чекає. 
Дівчина поклала голову бабусі на плече.  
— А якщо мама буде проти? Я ще нічого їй не казала. 
Юлія Іванівна важко зітхнула.  
— Твоя мама дуже багато пережила. Вона боїться не за себе. За тебе. Тому не суди її суворо.  Але зараз вона щаслива, зі своїм Томашем. Тому не думаю, що буде тебе судити суворо. Думаю вона згодиться на все – лишень би ти була щасливою.  
Час ішов. Промайнуло літо та осінь.  Наближалося Різдво. У конторі закінчилися останні справи року. Микола Васильович запропонував: — Прогуляємося?  
Вони повільно йшли вечірнім містом. Вулиці світилися різдвяними вогнями. На площі вже працював ярмарок. У повітрі пахло корицею, медом і гарячим шоколадом.  
Катерина не пам'ятала, коли востаннє почувалася так легко, невимушено.  
Вони довго гуляли, сміялися, куштували імбирні пряники.   
— Як же я втомився за цей рік, — сказав він. — Стільки справ було останнім часом.  
Катерина усміхнулася. — Буває. Але ж все добре.  
Вони зупинилися на старому мосту. Під ними повільно текла річка, з вже обмерзаючи ми берегами. Довкола майже нікого не було.  
— Катю...  
Вона повернулася до нього. 
Він взяв її за руку та довго мовчав. Вона теж мовчала. Чекала. Розуміла, що зараз буде щось важливе. Щось таке, що може стати поворотом у її житті. Знала і чекала. 
А втім Микола Васильович зважився: — Я не знаю, чи маю право тобі це говорити.  
— Говоріть. Катя останнім часом дуже чекала від нього цих слів.  
— Останнім часом я багато думаю про тебе.  Набагато частіше, ніж мав би. Ти дуже близька мені людина. Ти… 
Катерина опустила очі.  
— Нічого більше не кажи. Я теж.  
Микола підсунувся ближче. Поклав руки їй на плечі. Він дивився дівчині просто у вічі. А вона бачила у них страждання та нерішучість. Щось не давало йому зробити черговий крок. Щось стримувало його. 
— Якщо я зараз помиляюся... Невпевнено почав він. 
А вона ледь помітно похитала головою. — Не помиляєшся. Вона вперше назвала його на ти. Сама.  
Їхні погляди знову зустрілися. У її очах була надія. Вони були трохи прищурені, оповиті пухнастими віями. Таки чарівні та закликаючи. Такі сірі та глибокі.  
Він дуже повільно, неначе випадково,  торкнувся її щоки.  Боявся, що вона відсторониться.  
Але Катерина не відступила.  
Навпаки. Несміливо  поклала свою долоню на його руку. Зробила ще крок до нього. Між ними залишилися лічені сантиметри.  
— Ми ще можемо зупинитися, — тихо сказав Микола.  
— Можемо...  
— Але, здається, ні ти, ні я цього вже не хочемо.  
Катерина мовчки заплющила очі. Їхній перший поцілунок був коротким. Несміливим. Він так ніжно, майже непомітно торкнувся своїми губами її обличча. Він був настільки ніжним, що сам не відчував свого дотику. А вона просто боялася ворухнутися. Боялася, щоб ненароком не порушити, те що тільки почало будуватися.  
Воно було таким, що йому навіть немає слів.  Обидва  боялися зруйнувати це відчуття. Те що зараз зближувало їх. Немов притягувало міцним магнітом. 
Коли вони відступили один від одного, ніхто не промовив ні слова. Вони лише дивилися одне одному в очі. І розуміли, що відтепер їхнє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.  
Жоден із них ще не здогадувався, що найважче випробування для їхнього кохання чекає попереду. І воно прийде не із зовнішнього світу. А з минулого, яке одного дня нахабно постукає у двері.