Межа

Глава 10  
Межа. 
Зима вже майже закінчувалась. Закінчувався третій курс.  Був кінець лютого. Катерина  все ще стажувалася в адвокатській конторі Миколи Васильовича. Поступово набираючись досвіду.  
Спочатку їй доручали лише розкладати документи по справах, робити копії та готувати нескладні запити. Згодом він, після закінчення першого семестру,  почав давати їй читати судову практику. Потім — складати проекти процесуальних документів. А ще пізніше дозволив бути присутньою на судових засіданнях. У якості помічниці.   
Після кожного засідання вони довго обговорювали побачене.  
— Ну що, як тобі сьогоднішній процес? — Запитав він, зачиняючи дверцята автомобіля.  
— Суддя вже на початку засідання був налаштований проти нашого клієнта. Микола Васильович усміхнувся. — Чому ти так вирішила?  
— Бо він перебивав лише вас. Представника другої сторони не перебив жодного разу.  
— Добре помітила. Молодець.  
Катерина зніяковіла. Їй було приємно, коли він її хвалив. Не як дівчину. Як майбутнього юриста.  
Того дня вони виграли справу. Клієнт довго тиснув руку Миколі Васильовичу. — Дякую. Ви врятували мене.  
— Не я. Правда врятувала. І знання закону.  
Коли клієнт пішов, Микола відкрив сейф. Дістав білий конверт. — Це тобі. Катерина здивовано подивилася на нього. — Що це?  
— Зарплатня.  
— Але...  
— Без «але». Ти працювала. Значить, з сьогоднішнього дня, вже маєш право отримати зароблені гроші.  
Вона повільно відкрила конверт. Очі округлилися. — Тут занадто багато...  
— Ні. Навіть мало. Але у даному випадку, саме стільки коштує твоя чесна праця. Катерина ледве стримувала сльози. Вона ще ніколи не тримала в руках гроші, зароблені власним розумом. — Дякую...  
— За що?  
— За те, що повірили в мене. Я буду працювати ще старанніше.  
Він усміхнувся. — Це ти змусила мене повірити в тебе. Ще тоді – на першій лекції.  — А тепер ходімо.  
— Куди?  
— Святкувати твою першу зарплату.  
Катерина розгубилася.  
— Але...  
— Не хвилюйся. Я запрошую тебе не як роботодавець. І не як твій викладач. Як людина, яка щиро радіє твоєму успіху.  
Вона трохи вагалася. Потім згодилася.  
Кафе було тихим. З темно синім інтер’єром. Зі стелі блищали невеличкі яскраві світильники, які нагадували собою зорі. Заклад так і називався – «Небо». У залі неголосно звучала класична музика. За вікном кружляв може й вже останній у цьому році сніжок.  
Вони присіли. Микола Васильович зробив замовлення. Він сам узяв цю справу у свої руки, навіть не спитавши Катерину, що вона буде. За декілька хвилин, офіціант приніс каву та яблучний штрудель.  
Першим, коли офіціант пішов,  заговорив Микола.  
— Знаєш, Катю. А  я ж  майже нічого про тебе не знаю. Хто ти?  
— Та й я про вас, також, дуже мало.  Він усміхнувся.  
— Домовились. Тоді будемо відвертими по черзі. Хто почне?  
— Ви. Катерина уважно дивилася на нього. І зараз бачила перед собою не свого роботодавця, не викладача. А просто успішного, трохи втомленого, але дуже цікавого чоловіка.  
Микола Васильович задумливо подивився у вікно. Він не знав з чого почати. Ця дівчина поряд, чимось притягала його до себе. Вона була чарівна. Трохи незвичайна. Але в ній була перспектива.  Вона була талановита. А ще дуже швидко находила спільну мову з усіма з ким спілкувалася. Кого брала посмішкою. Кого тиском. Кого чіпляла легким фліртом. І в неї все виходило. Якось легко. Так підчепила вона і його. 
— Я народився в невеликому містечку. Почав Микола Васильович. - Батько мій був вчителем. Мати — бібліотекаркою. Ми жили бідно. Але вони навчили мене двох речей. Ніколи не брехати самому собі. І бути самовпевненим. Бо коли ти сумніваєшся у собі, то справа, якою ти займаєшся, вже майже не має права на успіх. Після університету я став адвокатом. Працював. Відкрив свою контору. Потім одружився. Моя дружина Марина, до речі, до весілля вона працювала в мене секретарем, була чудовою людиною. Вона мала маленького сина Сергія. Я виховував його як рідного. Та кілька років тому Марини не стало. Нещасний випадок, забрав її у мене. Відтоді ми із Сергієм живемо вдвох. Холостякуємо. 
Катерина співчутливо опустила очі. — Мені дуже шкода...  
— Але – ж життя триває. Він сумно усміхнувся. — Тепер твоя черга.  
Катерина зробила ковток кави. Для того щоб виграти декілька секунд на роздуми. 
— У мене все набагато простіше. Почала вона. - Ми живемо втрьох. Я, мама і бабуся. Тобто Мама і з нами, і не з нами. Вона вже чотири  роки працює в Польщі. Вона в мене будівельник.  
— Будівельник? — здивувався Микола Васильович.  
— Так. Каже, що шпатель тепер тримає краще за ложку. Обидва засміялися.  
— Вона дуже важко працює. Усе життя заради мене. Я хочу стати хорошим юристом. Хочу зробити так, щоб  вона більше ніколи не мусила їхати на заробітки.  
Микола уважно слухав. — А батько? Запитав він. 
Катерина на мить замовкла. — Не знаю. Я його ніколи не бачила. Мама не любить говорити про нього. Каже тільки, що він давно зник із нашого життя. У Миколи Васильовича раптом защеміло в грудях. Сам не розуміючи чому. Він мовчки кивнув. — Мабуть їй було дуже боляче.  
— Напевно. Я ніколи більше не запитувала. Для неї це погана тема.  
Коли вони виходили з кафе, уже стемніло. Повітря було прохолодним. Майже морозним.  Катерина трохи зіщулилася. Не кажучи ні слова.  
Микола Васильович зняв своє пальто та накинув їй на плечі.  
— Ви ж замерзнете.  
— Не встигну. До машини кілька кроків. Натомість ти можеш застудитися. А ти мені потрібна – на роботі.  
Вона тихо всміхнулася.  
— Дякую.  
- Я підвезу тебе?  
- Вона згодилася.  Мовчки. Тільки кивнула.  
Вони йшли до машини. І  ця  їх мовчанка була дивно затишною.  
Катерина раптом спіймала себе на думці, що їй не хочеться, аби цей вечір закінчувався. Микола теж це відчував.  
Він добре розумів: між ними існує межа, яку не можна переступати. Він був її  викладачем, старшим майже на чверть століття. Вона лише починала жити, а  він уже прожив значну частину свого життя. Та серце, здається, не знало ні законів, ні різниці у віці.  
Коли автомобіль зупинився біля будинку Катерини, вона вже взялася за ручку дверцят.  
— Катю... Він так хотів затримати її, поцілувати. Притиснути до себе. Вона ледь посміхнулась.  
— Все добре? Микола хотів сказати щось важливе. Щось таке щоб вона залишилася біля нього. Але не зміг.  Лише усміхнувся. — Я пишаюся тобою. Ти найкраща.  
Катерина відчула, як серце забилося швидше. Вона сама боялася перейти межу. Симпатія до цього літнього цільного… 
— Добраніч, Миколо Васильовичу. Перебила вона сама себе. 
— Добраніч.  
Вона вийшла з автомобіля. І ще довго стояла біля під'їзду, дивлячись услід машині.  
А Микола, міцно тримаючи кермо, ловив себе на думці, що вперше за багато років боїться не програти справу в суді. А втратити людину, яка непомітно стала для нього дуже дорогою.