Викладач

Глава 9 
Викладач. 
Перший день в університеті Катерина запам'ятала на все життя. Вона прокинулася ще о шостій ранку, хоча заняття починалися лише о дев'ятій. Довго вибирала одяг. По кілька разів перевіряла те що потрібно було узяти з собою. Юлія Іванівна лише усміхалася.  
— Не метушися так. Університет твій нікуди не втече.  
— Бабусю, це ж перший день.  
— І що?  
— Я хочу, щоб усе було ідеально.  
Стара жінка ніжно погладила онуку по голові.  
— Для мене ти й так найкраща. Майже ідеальна. 
Юридичний факультет здавався  таємничим:  великі аудиторії. Сотні студентів. Серйозні викладачі. Усе це трохи лякало. Та на третій парі до першокурсників  зайшов високий чоловік у темно-сірому костюмі. На перший погляд, йому було трохи за сорок. Сивина вже торкнулася скронь, але лише додавала солідності.  
У руках він тримав тонку теку.  
В аудиторії миттєво стало тихо.  
— Добрий день. Привітався він.  
Голос його був спокійним, упевненим.  
— Мене звати Микола Васильович Коваленко. Я викладатиму у вас курс із практичного права.  
Він поклав теку на стіл.  
— Одразу хочу попередити. На моїх заняттях списати неможливо. Завчити підручник теж недостатньо. Юрист має вміти думати. Мислити нестандартно. Шукати вихід там, де його не бачить ніхто. Це як творчість. Художник, малюючи картину,  бачить тільки те що до свого часу приховано від інших. А коли перенесе це на папір,  всі бачать шедевр. І це шокує. Викликає емоції. Так і в юриспруденції.  Кожна виграна справа. Кожен схований від інших, але знайдений вами доказ. Це свого роду шедевр. Вибачте, я трохи відступив від загальної мети. Почав про адвокатуру.  
Дехто із студентів незадоволено перезирнувся. Микола Васильович ледь усміхнувся.  — Але не хвилюйтеся. Якщо навчитеся мислити нестандартно  — складете будь-який іспит у житті.  
Він читав  лекцію. Без жодного конспекту. Без папірців. Вільно, цікаво, наводячи приклади зі своєї адвокатської практики.  
Минуло півтори години. Але ніхто навіть не подивився на телефон.  
Наприкінці заняття він поставив несподіване запитання: — уявіть, що вашого клієнта звинувачують у крадіжці. Свідки є. Речові докази є. Але ви впевнені, що він невинний. Ваші дії?  
Аудиторія мовчала. 
Хтось почав перегортати конспект. Хтось опустив очі.  
— Що, ніхто нічого не скаже?  
Раптом Катерина несміливо підняла руку.  
— Слухаю вас.  
Вона підвелася. — Я б спочатку перевірила, чи всі докази були отримані законним шляхом. Якщо під час їхнього збирання порушили процедуру, суд може визнати їх недопустимими. А ще шукала б не лише виправдання клієнта, а й справжнього винуватця.  
Микола Васильович уважно дивився на неї.  
— Як вас звати?  
— Катерина.  
— Прізвище?  
— Листопадова.  
Він ледь помітно кивнув. — Дуже гарна відповідь. Уперше за багато років першокурсник сказав не те, що написано в підручнику, а те, як мислить майбутній адвокат.  
Дівчина відчула, як її щоки стали червоними та гарячими. Вона сіла, намагаючись приховати щасливу усмішку.  
Відтоді Микола Васильович дедалі частіше звертав увагу на Катерину.  
Не тому, що виділяв її серед інших. А тому, що вона справді була однією з найкращих.  
Вона багато читала. Не боялася сперечатися. Уміла слухати. І головне — завжди шукала справедливість.  
Одного разу після чергового семінару він зупинив її в коридорі. — Листопадова, хвилинку.  
— Так?  
— Ви колись думали про адвокатуру?  
— Це моя мрія.  
— Добре. Він усміхнувся. — Не втрачайте її.  
Минуло кілька місяців. Під час студентського конкурсу з моделювання судового процесу саме команда Катерини посіла перше місце.  
Після нагородження Микола Васильович попросив її залишитися. — Маю до вас пропозицію. Сказав він. 
Катерина насторожилася. — Яку?  
— У мене є адвокатська контора. Роботи  там дуже багато. Але студентів до себе я беру дуже рідко. Лише тих, кому можу довірити нескладні справи. Він зробив невелику паузу. — Якщо бажаєте, можете пройти стажування.  
Катерина не могла повірити почутому. — Справді?  
— Так.  
— Але, чому саме я?  
— Бо ви працюєте більше за інших. І не боїтеся думати. А це для юриста найцінніше. У вас є перспектива. Я її бачу. 
У Катерини аж перехопило подих.  
— Я згодна.  
— Тоді з понеділка, після пар,  чекаю вас у конторі.  
Перший день стажування був схожий на казку. Величезні шафи зі справами. Переговорна кімната. Кабінети адвокатів. Живі клієнти. Справжні судові документи.  
Микола Васильович не робив для неї жодних поблажок. Він давав нескладні доручення, перевіряв кожен документ і терпляче пояснював помилки. — Не поспішайте. У праві одна пропущена кома іноді коштує людині волі. Казав він.  
Катерина уважно слухала кожне слово. Їй хотілося вчитися саме в нього. Не тому, що він був відомим адвокатом. А тому, що він ніколи не обманював клієнтів. Не давав порожніх обіцянок. І  вірив, що закон має служити людям. Одного вечора вони вийшли з офісу майже одночасно.  
— Втомилася? — запитав Микола Васильович.  
— Трохи.  
— Це добра втома. Вона усміхнулася.  
— Знаєш... Сьогодні був один із найкращих днів у моєму житті.  
Він теж усміхнувся. Але не став казати чому. Відразу перевів тему на Катерину:  
— У вас велике майбутнє, Катю. Головне — не втратити себе.  
Вона дивилася, як він повільно йде до автомобіля. І вперше подумала не про те, який він талановитий адвокат. А про те, який він... 
Микола Васильович теж на мить озирнувся. Чомусь ця дівчина викликала в нього дивне, майже батьківське бажання оберігати її. Він ще не знав, що доля вже звела його з людиною, яку він шукав усе життя, навіть не підозрюючи про це.