Дотики щастя

Глава 8.  
Дотики щастя. 
 Три роки минули непомітно.  
Іноді Наталії здавалося, що вона прожила їх на одному довгому подиху. Перший рік був роком болю, становлення та переживань. Другий — навчання, підвищення заробітків та стабільності. Третій — надії на краще майбутнє яке було не за горами.  
Тепер вона вже не була тією розгубленою жінкою, яка  боялася взяти до рук шпатель. За цей час Наталія стала справжньою майстринею. Її стіни були рівними, мов дзеркало. Її кути — ідеальними. Її роботу хвалили замовники. А Михайло часто жартував:  — Якщо Наталя зробила ремонт, то, переробляти після неї зовсім нічого не доведеться. 
І це було визнання.  Найкраща похвала.  
Тепер вона працювала на відповідальних об’єктах. Там де платили набагато вище середньої ставки. Та  коли отримувала зарплатню, майже не витрачала грошей на себе. Першою справою  переказувала більшу частину коштів додому. Потім телефонувала. — Мамо, перевір картку.  
— Доню, знову так багато? Навіщо? Ти собі хоч щось залишаєш? Казала їй мати. – нам цих грошей більш ніж достатньо. 
— Каті треба вчитися. Наполягала Наталя. – Якщо всі не витратите, то клади решту на банківський рахунок. Хай будуть заощадження. 
— А ти про себе подумай. Наполягала Юлія Іванівна. 
— Я про себе вже подумала. Відповідала їй дочка. В мене все гаразд. І це було правдою. 
Її найбільшою радістю були не нові речі, які вона могла – б купувати для себе. А фотографії, які надсилала їй Катерина. Новий ноутбук. Тепла зимова куртка. Книжки. Підручники.  Крутий телефон, як у подружок. І головне усмішка.  
Саме заради цієї усмішки Наталія колись поїхала з дому.  
Томаш сам не помітив, як став частиною її життя. Він більше не запрошував Наталію на побачення. Вони просто жили. Разом.  
Спочатку він допоміг їй знайти невелику затишну квартиру неподалік Вроцлава. Кожного  вихідного, вони їздили до лісу, смажили ковбаски на вогнищі або гуляли старими вулицями міста. Томаш був мовчазним. Він не любив гучних слів. Але одного разу він мовчки поклав на стіл ключі.  
— Від чого це? — Здивувалася Наталія.  
— Від моєї квартири.  
— Навіщо?  
— Бо тепер це й твій дім. Досить платити за житло. Воно в тебе і так є. 
Наталя  мовчала. Потім тихо обійняла його. А він навіть не сказав «Я тебе кохаю». Він просто поцілував її в чоло. Так ніжно і приємно.  
І тоді Наталія зрозуміла для себе, що справжнє кохання, говорить мовчанням. За кілька місяців вона отримала карту побиту — дозвіл на проживання в Польщі. Тримаючи пластикову картку в руках, вона не могла стримати сліз.  
Три роки тому вона боялася навіть переступити польський кордон. А тепер ця держава  стала її другим домом. Все частіше вона ловила себе на думці: «А що, як перевезти сюди маму й Катю?..» 
Тут була стабільна робота. Спокій. Майбутнє. І людина, якій вона довіряла. А він, до речі, був зовсім не проти. Навіть пропонував продати його квартиру, взяти кредит, та придбати більшу.  
А ще, двічі на рік, Наталія обов'язково їхала в Україну. Ніякі гроші і стабільність, не могли замінити обіймів доньки.  
Кожен такий приїзд був святом. Юлія Іванівна готувала улюблені вареники. Катерина не відходила від матері ні на крок. Вони  згадували минуле, ділилися планами на майбутнє, багато сміялися. А коли наставала мить прощання, усі троє плакали.  
— Мамо, може, вже залишишся? — В мене вже всього досить. Може не треба більше тих заробітків? Щоразу питала Катерина.  
Та Наталія лише хитала головою. — Ще трохи. Ще зовсім трохи. Та думками була у Вроцлаві. 
Час минав. Катерина успішно закінчила школу. На випускному Наталія, якій вже виповнилося тридцять сім років,  не могла відвести від доньки очей. Висока. Струнка. Вродлива. З такими самими сірими очима, як у неї. І тією ж упертістю.  
— Ким ти хочеш бути? — Запитав директор школи.  
Катерина навіть не замислилася. — Юристкою.  
Наталія усміхнулася. Вона пам'ятала, як колись ця мрія здавалася нездійсненною. Тепер усе було інакше. Зароблених у Польщі грошей вистачало і на навчання, і на орендовану кімнату, і на книжки.  
Коли прийшло повідомлення про зарахування до університету, Катерина із криком радості кинулася матері на шию. — Мамо! Я вступила!  
Наталія міцно обійняла доньку. — Я ж казала. Я знала -  у тебе все вийде. Ти найкраща!  
Того вечора вони довго сиділи на кухні. Юлія Іванівна поставила на стіл чай і домашній пиріг. У квартирі було тепло, затишно й спокійно.  
Наталія з гордістю дивилася на доньку й думала, що всі її поневіряння були недаремними. Вона ще не знала, що саме університет, про який Катерина мріяла з дитинства, незабаром переверне життя всієї їхньої родини. Бо серед викладачів юридичного факультету працював чоловік, якого Наталія колись поклялася більше ніколи не бачити.