Новий шанс

Глава 7 
Новий шанс. 
Перший вихідний  настав несподівано. Він став неначе ковтком свіжого повітря, після довгої задухи. 
Наталія прокинулася ще до світанку. Організм уже звик вставати о четвертій ранку. Та сьогодні, на диво, ніхто не грюкав у двері. Не кричав. Не гнав у поле.  
Вона вперше за останній тиждень,  могла просто посидіти біля вікна з чашкою гарячого чаю.  
Раптом надворі почувся знайомий звук двигуна. Під барак під'їхав білий мікроавтобус. За кермом сидів Томаш. Він усміхнувся, побачивши Наталію.  
— Доброго ранку, пані.  
— Доброго...  
— Маєш на сьогодні плани?  
— Прати одяг,  і спати.  
— Це не плани. Це необхідність.  
Вона ледь усміхнулася.  
— Тоді що, пан Томаш. Є інші  пропозиції?  
— Поїхали разом поснідаємо. У Садкові. Це зовсім поруч.  
— Але, Томаш...  
Він перебив її. Сказав виважено: — Просто як друзі.  
Після короткої паузи Наталія згідно кивнула.  
Кафе було маленьким і затишним. На столах стояли вазочки з польовими квітами. За вікном шуміли каштани.  
Наталія ніяковіла.  Чомусь згадався залишений в Україні Іван. Але так – миттєво. Зовсім без емоцій. 
— Чому ти мовчиш? — Запитав Томаш.  
— Відвикла говорити.  
— Від чого так?  
— Відвикла від того, що хтось може просто запросити. Просто так. Без прихованої мети.  
Томаш зрозумів до чого вона схиляє. Але нічого не відповів. Лише зробив ковток кави.  
Ця жінка подобалася йому. Щось у ній було таке, невловимо збуджуюче. А ще у неї була ціль. Це було видно по її очах. Коли майже падаючі з ніг, але робила норму. А з ранку, хоч і виглядала змученою, але на працю йшла з гордо піднятою головою.  
— Наталю...  
— То так? Я вгадала твої наміри?  
— Тобі, якщо ти звертаєш на це, треба зараз піти звідси. А то ти ще подумаєш, що я стану вимагати з тебе відробити те що я на тебе витратив.  
Вона тяжко зітхнула. – А куди піти? Ти звеш мене до себе додому?  
— Я взагалі хотів сказати не це. Вибач, я не досконало володію українською. Може щось  не так?  
Наталя, побачивши його розгубленість, щіро розсміялася.  
- Я мав на увазі  іншу роботу.  
— Але я нічого не вмію. Наталя зрозуміла, що сама щойно ледь не образила Томаша.  І почувалася трохи ніяково. 
— Це неправда. Він просто поклав свою руку на її.  
— Правда. Вона не прибрала руки. Дотик чоловіка був їй приємним. 
— Ти працьовита. А решти можна навчитися.  
Наталія сумно посміхнулася. — Легко сказати.  
— У мене є один добрий знайомий.  
— Хто?  
— Михайло. Він як і ти - українець. Вже багато років працює в Польщі. Має  будівельну бригаду. Вони лаштують  приватні будинки.  
— Але ж я не будівельник.  
— Поки що.  
— Я навіть шпатель ніколи не тримала.  
— Навчишся.  
— Думаєш?  
— Я в цьому впевнений. А там тобі буде краще.  
Вона уважно подивилася на нього.  
— Чому ти мені допомагаєш?  
Томаш трохи помовчав. 
— Бо колись моя мама їздила на заробітки до росії.  Я пам'ятаю, як їй було важко. Вона возила звідти всякий дріб’язок та продавала у Варшаві. Їй також допомагали.  
Наталія опустила очі. Вона зрозуміла, що це не жалість. Це було людяне співчуття. А ще щось таке, що Томаш поки що не міг сказати. Він приглядався до цієї жінки. Бачив у ній щось таке, що тягло до неї. Ні, не так, як до майбутньої коханки. Якось інакше. Вона просто подобалася йому. Як людина. 
Наступного ранку Томаш довго розмовляв із Яцеком. Бригадир був незадоволений. Щось сердито бурмотів польською. Та зрештою махнув рукою. — Забирай.  
Через годину Наталія вже сиділа в мікроавтобусі Томаша.  
— Хвилюєшся?  
— Дуже.  
— Це нормально. А поки що ось, тримай. Він дав їй конверта. 
- Що там?  
- Твої зароблені гроші. Яцек віддав.  
Наталя просто сховала конверт, навіть не глянувши скільки там. І просто дивилася на дорогу. 
Михайло виявився міцним чоловіком років п'ятдесяти. Він  уважно подивився на Наталію.  
— На будівництві працювала?  
— Ні.  
— Інструмент хоч у руках тримала?  
— Ні.  
— То чого прийшла?  
Наталія чесно відповіла: — Томаш привіз. 
Михайло глянув на Томаша. Той лише мовчки кивнув.  
- Міша, допоможи їй. Це мені треба.  
— Гаразд. Михайло зразу пом’якшав. - Почнеш підсобницею. Якщо не злякаєшся роботи — навчимо.  
Він покликав жінку років сорока. — Таню! 
 — Це Наталя. Представив він. - Твоя учениця.  
Тетяна тепло простягнула руку. Вона бачила, що Наталя почуває себе ніяково. 
— Не переживай, подруго. Я теж колись нічого не вміла.  Зараз отримаєш спец – одяг, і почнемо. А якщо все буде добре, завтра підпишеш договір.  
Перші дні були дуже важкими. Наталія  замішувала розчини, мила та чистила інструмент. Прибирала кімнати після роботи майстрів. А  Тетяна поступово вчила.  Терпляче   пояснювала їй кожен крок.  
— Через три дні, коли Наталя вже адаптувалася, наставниця показала їй, як працювати шпателем.  
- Ти тільки не поспішай. Шпаклівка любить спокійні руки. Казала вона. Поступово Наталія навчилася правильно тримати шпатель. Потім — ґрунтувати стіни. Потім — закладати шви. Жила вона вже не в бараку, а у нормальній кімнаті, разом з Тетяною, та Світланою, яка теж працювала на цьому будівнитстві. На роботу їх возили комфортним мікроавтобусом. Але їжу вони готували самі.  
Наталя поступово вчилася. І десь через тиждень, Тетяна дала їй самостійно зашпаклювати невелику стіну.  
Михайло довго дивився на результат. Провів долонею. Усміхнувся.  
— Ну що ж, для першого разу дуже навіть непогано.  
Наталія аж засяяла. Вона вже не пам'ятала, коли востаннє її хтось так щіро хвалив.  
У день видачі авансу Михайло простягнув їй конверт. — Це небагато. Поки ти учениця. Але коли навчишся. (Він назвав суму, яку отримували досвідчені майстри). Будеш отримувати стільки. Наталія від несподіванки, широко розплющила очі.  
— Стільки? Перепитала вона. 
— А якщо працювати добре — буде ще більше. В нас же плата йде від того скільки зробиш. Зовсім не ставка, як на полуниці. Згадуєш ще пана Яцека? 
Вона ледве стрималася, щоб не заплескати в долоні. У голові одразу промайнуло: «Катя... Я зможу оплатити університет...»  Про Яцека вона вже й думати забула. 
Томаш  приїжджав  щонеділі. Іноді вони просто гуляли вузенькими вуличками Вроцлава. Іноді сиділи на березі Одри.  
Він ніколи не розпитував про минуле. Не поспішав торкатися її руки. Не говорив гучних слів. Просто вів себе, як добрий старий товариш, з яким легко, та на якого можна покластися. І саме це дивувало Наталію найбільше.  
Одного разу вона раптом усвідомила, що з нетерпінням  чекає неділі. Не через відпочинок. А тому, що приїде Томаш.  
І від цієї думки їй стало трохи страшно. Вона ще не була готова назвати це почуттям. Але вперше за останні  роки,  у її серці знову з'явилося місце для надії.