Полуничне пекло

Глава 6 
Полуничне пекло. 
О четвертій ранку кімната  здригнулася  від дзвінкого удару ногою, у металеві двері.  
— Вставати! Швидко. П'ять хвилин на збори! Хто запізниться — сьогодні без роботи!  
Грубий голос бригадира Яцека, луною прокотився коридором. Жінки миттю  схоплювалися з ліжок. Хтось ще спав сидячи. Хтось стогнав, натягуючи чоботи. Хтось мовчки молився.  
Наталія відкрила очі та ще кілька секунд не могла зрозуміти, де знаходиться. Потім згадала. Польща. Полуниця. Праця.  
Вона важко опустила ноги на холодну підлогу. Учорашній день відгукувався болем у кожному м'язі. Здавалося, що  пальці на руках більше не згинаються.  
— Що, подруго, ще жива? — Тихо підбадьорливо посміхнулася Ольга з верхнього ліжка.  
— Поки що...  
— То ходімо.  
На сніданок жінкам дали по дві тонкі скибки хліба, шматочок найдешевшої ковбаси та кухоль гарячого чаю.  
Через пів години  всі вже працювали.  Поле здавалося безкінечним. Ряди полуниці губилися за обрієм. Бригадир Яцек ходив між людьми, ніби наглядач.  
— Ящик має бути повний! Зелені ягоди не рвати!  Гнилі не кидати!  Побачу листя в ящику — перебиратимеш усе заново! Працюйте швидше!  
Жінки мовчки розходилися по рядах.  
Через годину Наталія вже майже не відчувала спини. А сонце підіймалося дедалі вище. Роса висохла. Почалася спека. Піт заливав очі. Руки вкривалися подряпинами від жорсткого листя. Ноги грузли в розмоклій землі. А Яцек усе ходив неначе в’язничний наглядач. 
— Швидше!  За що вам тільки гроші платять?  Ви сюди працювати приїхали чи відпочивати? Викрикував він. Добре хоч нагайкою не підганяв. Хоча дивлячись на його обличча, було помітно, що якби йому дозволили, він би з задоволенням бив би тих, хто, на його думку погано працювали. 
Біля Наталії збирала полуницю, літня жінка з Чернігівщини. Марія Петрівна. Їй було  шістдесят. Вона насилу випрямляла спину.  
— Доню, я  хвилинку перепочину. Більше не можу. Та не встигла вона присісти, як над нею вже стояв Яцек.  
— Чого сидиш? Працювати треба. 
— Голова крутиться. Не можу. 
— Тут в усіх крутиться!  
— Я тільки...  
— Або працюєш, або завтра їдеш додому!  
Марія Петрівна знову нахилилася. Почала працювати. Але трохи повільніше, і рухи її були майже автоматичними. 
Минуло ще хвилин двадцять. І раптом вона впала. Просто обличчям у міжряддя.  
— Маріє! — крикнула Наталка. Жінки кинулися до неї.  
— Води!  Їй погано!  
Яцек підійшов неквапливо. Подивився з презирством. Знизав плечима.  
— Якщо не може працювати, завтра знайдемо іншу. Вас у Україні багато. 
У Наталії аж перехопило подих.  
— Ви що?! Викликайте швидку!  
— Це не твоя справа. Яцек дивився на неї з неприхованим роздратуванням. 
— Людині зле! Лікаря треба!  
— За лишні розмови теж можу штраф записати. Хоча на його обличчі була тінь стурбованості. Проблеми йому були зовсім не потрібні. Він думав, як викрутитися з ситуації. 
І саме в цю мить на поле, забирати зібраний врожай,  заїхала невелика вантажівка. За кермом сидів чоловік років сорока п'яти.  
Він вискочив із кабіни, навіть не зачинивши дверцята. — Co się stało? (Що сталося?)  
— Нічого, — буркнув Яцек. — Працюйте. Кинув жінкам. 
А чоловік  не слухав його. Він діяв. Миттю  присів біля Марії Петрівни. Перевірив пульс. Дістав із кабіни пляшку води. Обережно змочив їй обличчя. 
— Dzwoń po karetkę, (Викликай швидку)— різко сказав він Яцекові.  
— Не треба.  
— Треба. У його голосі було стільки впевненості, що навіть Яцек замовк. За кілька хвилин Марія Петрівна, яку вже віднесли до прохолодного місця,  відкрила очі.  
— Добре?  
- Добре. Відповіла вона. 
Чоловік допоміг їй сісти. Потім повернувся до Яцека. Вони говорили польською. Голосно. З емоціями.  Але навіть без знання мови було зрозуміло — сперечалися. А потім Яцек сердито махнув рукою та пішов. А водій вантажівки лише важко зітхнув. Коли він проходив повз Наталію, вона тихо сказала:  
— Дякую.  
Він усміхнувся.  
— Нема за що. Українською.  
Наталія здивовано підняла очі. — Ви знаєте нашу мову?  
— Трохи.  
— Ви українець?  
— Ні. Поляк. Мене звати Томаш. Він простягнув руку. Наталія трохи вагалася. Потім несміливо потиснула її. — Наталія.  
— Гарне ім'я.  
Вона одразу відвела погляд. Трохи почервоніла. Компліменти вона давно перестала слухати. Але цей запав у серце. 
— Треба працювати, — тихо сказала вона.  
— Треба. Він ще кілька секунд дивився їй услід. Потім мовчки став вантажити повні полуниці ящики  у вантажівку.  
Увечері жінки, після вечері, яка була з великого кухля йогурту та шматка хлібу, ледве дійшли до барака. Наталія зняла рукавички. На долонях були  пухирі. Ольга тихо свиснула. — Господи...  
— До ранку загояться.  
— Не загояться.  
А Наталія мовчки дістала телефон. На екрані було  непрочитане повідомлення. Від доні. «Мамо, ми з бабусею дуже сумуємо за тобою.  Я люблю тебе.»  
Наталія посміхнулася крізь сльози. Саме заради цих кількох рядків вона знаходила сили піднятися щоранку. А за вікном було чутно двигун. Це Томаш, відпрацювавши, повертав порожню вантажівку до господарства.  
Проходячи мимо, він мимохідь кинув погляд на барак. А там, біля  вікна, стояла вродлива жінка з сумними сірими очима. Вона дивилася кудись далеко. Зовсім не на нього. Десь туди, де за сотні кілометрів від цього полуничного поля на неї чекала донька.  
Томаш тихо зітхнув. Він ще не знав, чому не може викинути з голови цю українку.