Обмануті очікування

Глава 5

Обмануті очікування.

Польща зустріла Наталку, зовсім не так, як обіцяли у агентстві. Автобус вирушав із львівського автовокзалу о сьомій вечора. А ще вчора Наталія востаннє, перед тривалою розлукою, обійняла Катерину.

— Мамочко, може, не треба їхати? — Тихо запитала дівчинка.

Наталія через силу посміхнулася, хоча серце стискалося від болю. — Треба, доню.

— Я можу перейти у звичайну школу...

— Справа не в школі. Вона поцілувала доньку в чоло. — Я хочу, щоб ти ніколи не рахувала копійки, як це роблю я.

Юлія Іванівна мовчки перехрестила доньку. — Бережи себе.

— Берегтиму.

Коли автобус рушив, Наталія ще довго дивилася у вікно.

У салоні було тісно, душно. Всі пасажири були жінками. Всі їхали  на заробітки вперше.

Поряд із Наталкою сиділа світловолоса жінка років сорока.

— Ольга, — простягнула вона руку.

— Наталія.

— Теж також в перший раз?

— Так.

— Я теж хвилююсь.

За кілька годин вони вже розмовляли так, ніби знали одна одну багато років. Ольга була з Тернопільщини. Удома у неї залишилися чоловік та двоє синів.

— Старший цього року вступає в коледж, — зітхнула вона. — Грошей катастрофічно не вистачає.

— А у мене донька мріє стати юристкою. Також через декілька років, треба буде платити за навчання. На Україні я цього робити не зможу.

— То ми обидва їдемо заради дітей?

— Так.

Жінки замовкли. У кожної були свої страхи.

Близько другої ночі автобус став у довжелезну чергу перед пунктом пропуску. Попереду миготіли дуже багато червоних стоп-сигналів.

— Це надовго? — запитала Наталія.

— Як пощастить, — відповів водій. — Можемо за дві години пройти, а можемо й за вісім.

Пасажири почали дрімати. Хтось вийшов розім'яти ноги.

Під ранок автобус повільно під'їхав до українського прикордонного контролю.

Прикордонники перевіряли паспорти, ставили стандартні запитання про мету поїздки, вибірково оглядали багаж. Після цього автобус рушив до польського боку. Там процедура повторилася. Польський прикордонник уважно подивився на Наталію. — Cel podróży? (Мета поїздки?) Спитав він.

— Praca. Робота, — невпевнено відповіла вона.

Офіцер переглянув документи, поставив штамп і повернув паспорт. Лише тоді Наталія змогла видихнути. За декілька хвилин, вона вперше опинилася за межами України.

До Вроцлава автобус прибув уже надвечір. Наталія уявляла велике сучасне місто, красиві вулиці, нове життя. Та їх привезли на якусь промислову околицю.

— Дівчата, виходимо! Приїхали!  — Гучно оголосив  водій. Всі  жінки, хто був у салоні швидко забрали валізи.

— А де представник роботодавця? — Запитала одна з них.

— Зараз приїде. Запізнюється.

— Коли?

— Чекайте. А в мене часу немає. Водій зачинив багажне відділення. Сів за кермо. І поїхав.

Жінки мовчки дивилися вслід автобусу. Минуло десять хвилин. Потім пів години. Потім година. Телефон, який дали в агентстві, не відповідав.  Абонент був недоступний...

— І в мене так само...

- І в мене…

Наталія відчула, як наростає тривога. Через дві години жінки вже знали одна про одну майже все.

Харків. Луцьк. Чернігів. Полтава. Вінниця. У кожної була своя причина приїхати. Комусь потрібно було лікувати чоловіка. Хтось збирав гроші на квартиру. Хтось хотів оплатити навчання дітей. Ніхто не їхав на заробітки від хорошого життя.

Минала четверта година очищування. Поступово вечоріло.

— Може, нас обдурили? Кинули напризволяще — тихо сказала літня жінка.

— А що тепер робити?

— До поліції?

— Ми навіть не знаємо, де знаходимося.

І саме в цю мить на парковку заїхала тентова на вантажівка. За кермом сидів кремезний чоловік років п'ятдесяти.

Він навіть не привітався.

— Українки?

— Так.

— До кузова! Швидко!

Жінки розгублено переглянулися.

— А автобус?

— Який ще автобус?

— Нас мали везти на склад побутової техніки...

— До кузова! Мерщій! — Гаркнув чоловік. — Хто не встигне — добиратиметься сам!

Сперечатися ніхто не наважився. Валізи полетіли в кузов. За ними видерлися й жінки. Понад годину вантажівка їхала вузькими сільськими дорогами. Нарешті вона зупинилася біля великого поля. До самого горизонту простягалися ряди полуниці.

— Приїхали. Вилазьте.

— А фабрика? — Запитала Ольга.

— Яка ще фабрика?

— Мені обіцяли роботу на птахофабриці.

— А мені — на складі одягу, — озвалася інша жінка.

— А я мала працювати на автозаводі...

Чоловік байдуже закурив.

— Вакансії змінилися.

— Але ми підписували документи!

— Не подобається? Він знизав плечима. — Автобуси до України ходять щодня. Їдьте. За свій рахунок.

Жінки мовчали. Майже всі позичили гроші на дорогу. Повертатися їм було нікуди.

— Ось ваш будинок. Влаштовуйтесь. Він показав на довгу сіру  будівлю.

У кімнаті площею трохи більше двадцяти квадратних метрів, куди зайшли Ольга та Наталя стояли десять двоярусних металевих ліжок. На стелі виднілися сліди сирості. Єдина двохкамфорочна електроплитка, була в спільній, тхнувший застарілим жиром, та чимось кислим, кухні. Душ працював лише ввечері, і як виявилося, гарячої води вистачало не всім.

— Підйом буде о четвертій ранку, — кинув чоловік. — О п'ятій ви вже в полі. Запізнився — мінус із зарплати. Погано працюєте – штраф, і додому в Україну.

У Наталі було відчуття, що її продали у рабство. На душі було гидко. Хотілося втекти світ за очі.  Але переборовши себе, жінка вирішила подивитися, що буде далі. 

Наступного дня Наталія вперше вийшла збирати полуницю. Вже за годину почала боліти спина. За три години пальці стали липкими, і вкриті червоним соком ягід.

До обіду здавалося, що ноги більше не слухаються. А бригадир лише ходив між рядами й кричав:

— Швидше! І за що вам тільки гроші платять?

Наталія мовчки нахилялася знову. Перед очима стояло лише обличчя Катерини. Саме заради неї вона терпіла біль, приниження і втому.