Ціна мрії

Глава 4 
Ціна мрії. 
Наталія несміливо зайшла до невеликого офісу. Над дверима  висіла яскрава табличка: «ЄВРО ВОРК. Працевлаштування в Польщі, Чехії, Німеччині. Легально. Швидко. Надійно.»  
Усередині все виглядало солідно. Нові меблі. Комп'ютери. На стінах — фотографії усміхнених людей у робочому одязі. «Наші працівники вже заробляють у Європі», — було написано під кожною світлиною. За столом сиділа молода менеджерка в білосніжній сорочці. — Добрий день. Ви  у нас вперше?  
— Так.  
Хочете працювати за кордоном?  
— Так... 
— Дуже добре. Зараз усе оформимо. Ось вам папери. Заповнюйте, та підписуйте. 
Наталка сіла за стола і  почала вивчати та заповнювати анкету.  
— Вік?  
— Тридцять два роки.  
— Судимості?  
— Немає.  
— Закордонний паспорт?  
— Немає. 
— Працювати готові по дванадцять годин?  
Наталія прочитавши на мить замислилася.  
— Так. 
— Додаткові години. 
- Так. 
— Нічні зміни?  
— Так. 
Менеджерка підійшовши ззаду, дивлячись  як  впевнено Наталя заповнює папери, задоволено посміхнулася.  
— Ви молодець. Такі люди нам подобаються. От вам ще. Вивчайте. Вона простягнула кілька кольорових буклетів. — Ось вакансії. М'ясокомбінат. Склад побутової техніки. Автозавод. Пакування печива. Виробництво меблів.  
— А де більше платять? Спитала, трохи збита з пантелику Наталя. 
— Усюди приблизно однаково. Але є нюанс. Менеджерка нахилилася ближче. — На хороші вакансії велика черга.  
— І що робити?  
— Можна забронювати місце.  
— Як?  
— Потрібно внести сервісний платіж. Наталія насторожилася.  
— Скільки?  
— Двісті євро.  
Вона ледь не задихнулася. — Двісті?..  
— Не хвилюйтеся. Це не оплата за роботу нашого агентства. Це оформлення документів, резервування вакансії, консультаційний супровід, зв'язок із роботодавцем, підготовка договорів. Менеджерка говорила швидко й упевнено, ніби повторювала цей текст десятки разів щодня.  
— Якщо не оплатите зараз, вашу вакансію, а до речі, де ви хочете працювати?  
- Мабуть на складі побутової техніки. Відповіла Наталка. 
- так от, якщо не проплатите, можете туди не попасти. Бажаючих дуже багато.  І тоді хтось буде заробляти більше ніж ви. І працювати в кращих умовах.  
Наталія мовчала. Для неї двісті євро були величезними грошима. — А якщо я передумаю?  
— Гроші не повертаються. Це прописано в договорі. От, читайте. Вона вказала на  аркуш з дуже  дрібним шрифтом.  
Наталія намагалася читати, але юридичні формулювання плуталися перед очима.  
— То я так розумію, агентство знаходить мені роботу? І всі питання вирішує за мене?  
Менеджерка посміхнулася. — Ми допомагаємо вам отримати можливість працевлаштування. А остаточне рішення ухвалює роботодавець. На місці. Після співбесіди з вами.  
Фраза звучала красиво. І майже нічого не означала. Наталія поки що цього не розуміла. Вона бачила лише одне. Шанс. Єдиний шанс змінити життя доньки.  
— Я сплатю. Сказала вона.  
— Чудово. Менеджерка одразу поклала перед нею квитанцію. — Після оплати ми почнемо оформлення документів. Потім запишемо вас на ще одну співбесіду, зробимо страховку, підготуємо пакет документів для виїзду. Коли роботодавець підтвердить вашу кандидатуру, повідомимо дату відправлення автобуса.  
Виходячи з офісу, Наталія ще раз з надією подивилася на яскраву вивіску. Їй дуже хотілося вірити, що вона щойно зробила правильний вибір.  
Наступні три тижні минули в нескінченних клопотах. Медичний огляд. Копії документів. Фотографії. Страховка. Довідки.  
І саме тяжке те, що постійно  знаходилося щось нове, за що треба було доплатити.  
Дивлячись на  це, Юлія Іванівна лише тяжко зітхала. — Доню, з тебе гроші тягнуть, як воду з криниці.  
— Мамо, без цього ніяк. Я сплачую, вони роблять. 
— Хотілося б вірити.  
У магазині, де Наталія підробляла продавчинею, про її від'їзд уже знали всі. Найбільше це не подобалося  власнику  магазину Івану.  
Вдівець. Спокійний, працьовитий чоловік років сорока п'яти. Він ніколи не говорив та не робив зайвого.  Зате постійно знаходив причину допомогти Наталці. То підвезе додому після зміни. То принесе за неї важку коробку. То кавою, чи тістечком пригостить. А нещодавно помітив, що в неї порвалися чоботи. Наступного дня біля каси стояла коробка.  
— Це тобі. Просто сказав він.  
— Іване, навіщо?  Я не можу прийняти.  
— Можеш Це від душі.  
— Я віддам за них гроші.  
— Не треба.  
— Але... 
— Просто носи. А якщо вже так переймаєшся, вважай це премією.   
А наступного вечора Іван вкотре запросив її пройтися після роботи. Він робив це частенько, і Наталя згоджувалась. Їй була приємна увага цього чоловіка. Вона навіть щось до нього відчувала, але ніяк не могла здолати внутрішній бар’єр. Ніяк не могла розслабитися та відчинити душу. А він не наполягав. Просто робив знаки уваги, та чекав.  
Сьогодні вони довго мовчки йшли  парком.  
— Не їдь. Хіба тобі погано тут? Сказав він. 
Наталія зупинилася.  
— Що?  
— Не їдь до Польщі. Не треба.  
— Чому?  
— Бо я не хочу  втрачати найкращу продавчиню.  
Вона розгублено подивилася на нього. Іван усміхнувся так невпевнено, як усміхаються лише по-справжньому закохані люди. Він давно вже хотів сказати Наталці про свої почуття, але ніяк не міг зробити цього. Він страшився відмови. — Думаєш, я просто так щодня чекаю, поки закінчиться твоя зміна?  
Наталія мовчала.  
— Просто залишся.  
— Іване...  
— Я збільшу тобі зарплату.  
— Це нічого не змінить.  
— Тоді виходь за мене заміж. І не потрібно буде тобі ніякої Польщі. Він сказав це тихо. Якось буденно. Неначе питав – чи робити їй каву?  
Наталя так і завмерла.  
— Я не жартую, Наталю. Вам із Катею зі мною буде добре. Я зроблю все, щоб ви ні в чому не мали потреби.  
На очах Наталії виступили сльози. Вона знала. Він був хорошою чесною людиною. Можливо, саме таким чоловіком, про якого вона колись мріяла. Але. Іван був надто тихим та стабільним. Якимось прісним. З ним було затишно, але не цікаво.  
— Запізно. Коротко відповіла Наталя. 
— Чому?  
— Бо я вже прийняла рішення. Я не зміню його. 
Іван опустив голову. Потім тихо сказав:  
— Тоді обирай. Або Польща, або я.  
Наталія  мовчала. Серце стискалося від болю. Та перед очима знову постала заплакана Катруся. «Мамо... Чому ми такі бідні?..» Вона заплющила очі. — Пробач. Рішення прийняте. 
Іван гірко посміхнувся. Він усе зрозумів ще до того, як почув її відповідь. — Значить таки  Польща.  
Наталія ледь помітно кивнула.  
Він більше нічого не сказав. Лише мовчки пішов геть.  
І вперше за довгий час вона відчула, що, можливо, втратила людину з якою теоретично могла – б бути щасливою.