Заради доньки

Глава 3 
Заради доньки. 
Наталія довго не наважувалася сказати матері правду.  Вона вагалася, стидалася свого положення, ходила мов тінь. Майже не їла, ночами плакала у подушку, а вдень, взявши  себе у руки, удавала, що все гаразд.  Багато думала про Миколу.  А  він сам десь пропав з міста.  
Життя Наталі, з цією вагітністю  летіло шкереберть. Вона розуміла, що більше ніколи не буде вірити чоловікам. Та й на навчанні доведеться  ставити хрест. Вона вже ніколи не стане дизайнером – модельєром, як хотіла.   Морально  було дуже тяжко. Але ішов час -  приховувати вагітність,  більше було неможливо.  
Одного вечора Юлія Іванівна  Вкотре запитала: - Доню, що з тобою коїться?  Ти чи захворіла?  
І тоді Наталя не втрималася, хоч як вона боялася казати матері, але нарешті наважилася. Тягнути далі вже не було зиску. Вона   сіла навпроти. Її руки тремтіли.  
— Мамо... Почала вона, та зробила паузу. Слова не йшли. Але говорити було треба.   
— Так що – ж таки  сталося? Юлія Іванівна  підозріло дивилася на дочку. 
— Я вагітна. Сказала Наталя, та глибоко видихнула.  
З душі неначе скотився тяжкий  камінь.  
Юлія Іванівна  довго дивилася на доньку,  так, ніби не вірила почутому.  
— Що?  Вона вмить стала серйозною. Що ти сказала?   
— У мене буде дитина.  
Наталя опустила очі долу.  – Ти скоро будеш бабусею. 
Мати різко підвелася. — Та як ти тільки могла?! Нагуляла!  
Наталія мовчала.  
— Я тебе хіба так виховувала? Для цього? Щоб люди пальцями тикали?  
— Мамо...  
— Мовчи! Спочатку нагуляла дитину, а тепер сидиш і виправдовуєшся!  
По щоках Наталії потекли сльози.  
— Хто батько?  
— Не скажу.  
— Не скажеш?!  
— Ні. Його більше ніколи не буде у моєму житті. 
— То твій коханий Микола? Він тебе що, покинув?  
Наталія лише заплющила очі. І Юлія Іванівна все зрозуміла без слів.  
— Значить, таки покинув. Зробила висновок.  Потім холодно сказала:  
— Запам'ятай. Раз  вирішила народжувати цю  дитину —  то сама її й виховуватимеш. Ти готова до цього?  
Ці слова боляче різонули Наталію. Та вона не образилася. Бо знала — мама говорить не від злості, а від страху. Страху за майбутнє.  
Через п’ять місяців, у травні,  народилася Катруся. Маленька. З крихітними долоньками, та великими сірими очима.  
Коли акушерка поклала дівчинку матері на груди, Наталія більше не могла стримувати сліз.  
— Привіт, моя донечко. Промовила вона. І  у ту саму мить  зрозуміла, що більше ніколи не дозволить нікому зробити їй боляче так, як колись зробив Микола. Тепер усе її життя належало цій маленькій дівчинці. Тільки їй. 
Минали роки. Наталія, яка повністю закинула навчання,  працювала всюди, де тільки могла. Мила підлоги. Фасувала товар, підробляла  прибиральницею. Професії у неї не було, досвіду зовсім ніякого. Але – ж  заробляти було треба. І тому, жодної роботи вона не цуралася. Аби тільки принести додому  грошей.   
Увечері поверталася додому втомлена, але, побачивши усмішку донечки, забувала про біль у спині та натруджені руки. Пройшло три роки. Катруся росла доброю і дуже здібною.  
— Мамо, а чому в нас немає тата? — Якось запитала вона.  
Наталя на мить завмерла. Вона давно чекала такого питання. Збираючись з думками,   ніжно обійняла доньку.  
— Бо нам із тобою вистачає одна одної. А ще в нас є бабуся. 
Наталя трохи кривила душею. Батько у Катрусі міг би і з’явитися. Господар магазину, де вона вже довгий час підробляла,  вкотре натякав їй на стосунки. Але хоч Іван і був непоганою людиною, та Наталя не могла переступити через себе. І їх  спілкування поки що обмежилося лише одним побаченням, після якого Іван звав її до себе.  
Наталя не пішла. Не змогла переступити через себе. Ще досі душа боліла після Миколи.    
Дівчинка мовчки обняла матусю. Так неначе вже доросла, та все розуміє. 
. А Наталія того вечора довго плакала, коли Катя вже спала.  Довго думала про себе, про неї, про майбутнє, яке можливо було змінити, але тоді треба було змінити себе. Що у Наталі не виходило. Вона стала ще більш дика ніж була у юності. І ніякі стосунки її зовсім не цікавили. 
Коли настав час іти до школи, Наталія зробила все, щоб донька навчалася в найкращому ліцеї міста.  
За це навчання доводилося платити майже всю її зарплатню. Наталя  економила на собі. Не купувала косметики, нового одягу. Ходила в стареньких чоботях, які вже кілька разів підклеювала. У курточці, якій вже цілих п’ять років. Зате Катя мала гарний рюкзак, книжки та  усе необхідне для навчання.  
Спочатку у молодших класах, цього вистачало. Та з кожним роком різниця між оточуючими Катрусю дітьми ставала дедалі помітнішою. Одного дня вона  повернулася зі школи мовчазною. Якоюсь пригнобленою. 
— Щось сталося, доню? — Запитала Наталія.  
Катя раптом заплакала. — Мамо, чому ми такі бідні? Казала вона. 
У Наталії аж похололо всередині.  
— Хто тобі таке сказав?  
— Усі так кажуть. І у очі, і поза ними.    
— Що саме?  
— Кажуть, що я жебрачка. Що в мене телефон старий, кнопковий. Що я вже другий  рік ходжу в одній і тій самій куртці з базару.  Що моя мама не може купити мені нормальний одяг. Що я приїздю у школу на маршрутці, як лохушка. Що ніколи не була на морі. А у Марійки он у цьому році з’явився новий айфон. Настю батько привозить у школу на машині. Світланка цього літа була у Греції з батьками. А ми нікуди не їздимо. Чому так?     
Кожне слово дитини, било Наталію просто в серце.  
А Катя схлипувала. — Мамо, я не хочу більше туди ходити. Я хочу піти працювати. Я хочу заробити грошей і жити як мої однокласниці.  А ще хочу, щоб в мене був татко.   
Наталія міцно обійняла доньку.  
— Послухай, мила.  
Катя підняла заплакані очі.  
— Ти ніколи не соромитимешся мене. Чуєш? Я все зроблю для цього. Лишень трохи потерпи. Зовсім трохи.   
— Але...  
— І ніколи більше не плакатимеш через гроші. Я тобі обіцяю. Я щось придумаю.  
Тієї ночі Наталія не спала. Вона сиділа біля вікна до самого світанку. Перед очима стояли сльози доньки. «Жебрачка...» «Бідна...» «Старий телефон...» Вона стиснула кулаки.  
— Ні... Моєї дитини більше ніхто не принизить.  Я зміню своє та її життя. І почала думати.  
Їй вже давно кидався у очі великий банер з пропозицією роботи за кордоном.  Вона ніяк не могла на це зважитися, але  у найближчий понеділок таки зателефонувала.  
Агентство по найму запрошувало її на співбесіду, та заочно  пропонувало  їхати у Польщу. Із зарплатнею майже тисячу євро на місяць.  
Для Наталки це були скажені гроші.  
— Мамо... Я їду. Сказала вона того вечора матері. Я повинна. Заради Катрусі. Юлія Іванівна мовчки подивилася на неї.  
— Надовго?  
— Настільки, наскільки буде потрібно.  
— А як же наша дівчинка?  
— Я їду саме заради неї. Ви ж будете чекати на мене? Наталія перевела погляд на доньку, яка спокійно спала у своїй кімнаті. — Я хочу, щоб у неї було все те, чого ніколи не мала я. Гарний  одяг. Телефон. Освіта. Майбутнє. Вона на мить замовкла. — Я розумію, що  для цього мені доведеться деякий час, жити далеко від власної дитини. Але  я витримаю. Бо материнська любов іноді вимірюється не тільки тим, скільки часу ти поруч. А тим, на що ти готова заради щастя своєї дитини.